Так уже склалося, що письменників часто питають, які книжки вони самі полюбляють читати. Я теж не стала винятком: чи не в кожному інтерв’ю маю втіху відповідати на це інтимне, я б сказала, запитання. Звісно, у кількох словах неможливо згадати всіх авторів, чиї твори припали до вподоби найбільше. Тож сьогодні я публікую на своєму сайті ТОП-10 українських книжок, які мені прочиталися й запам’яталися цієї осені. Публікую в довільному порядку, без жодних місць-номерів, тому що кожна з них для мене на першому місці. І по-доброму заздрю тим, хто читатиме їх уперше.

Віталій Жежера «Господні комарики».

Цю збірку есеїв я привезла з Львівського Форуму. Не стрималась і прочитала одразу всю книжку дорогою додому. А свого часу тексти, зібрані під однією обкладинкою, були опубліковані на шпальтах «Газети по-українськи» як віддзеркалення настроїв, тем та подій чергового номера, хоча кожен есей  Жежери може існувати й існує ніби поза часом та простором. В них незвично тепло і затишно. Вони схожі на храм, після відвідин якого раптом почуваєшся новонародженим, оновленим, втаємниченим. А ще кожен з них (якби того забажав автор) міг би вирости в об’ємний, складний і, без сумніву, геніальний психологічний роман. Я й зараз час від часу перечитую есеї Віталія Жежери і досі дивуюся – як у кілька коротких абзаців можна було отак взяти і вмістити цілий всесвіт?

Брати Капранови «Щоденник моєї секретарки».

Мабуть, не існує людини, яка хоч іноді, хоч краєм ока не спокушалася б зазирнути до чужого щоденника. Взявши до рук нову книгу Братів Капранових, я теж сподівалася побачити жіночий щоденник очима чоловіка, точніше, очима одразу двох чоловіків, що відомі неабияким почуттям гумору та подвійною концентрацією літературного таланту. З'ясувалося, книга зовсім не про чоловічу інтерпретацію жіночого світосприйняття, бо тема «щоденника» (що з нього, як переконують письменники, власне, й започаткувався роман) займає в книзі від сили кілька сторінок. Натомість на передній план впевнено виступає «помаранчева» революція знакового 2004-го, великий бізнес, ґлянцевий піар та брудні таємниці «сильних світу цього». А на тлі таких політично-бізнесових реалій – раптом кілька наївних слів, записаних секретаркою Маринкою-Хмаринкою до журналу передачі змін. Саме вони й перевернули внутрішній світ головного героя. Вражаючий роман-контраст, збудований на Україні минулого та Україні сьогодення, місцями брутальний, місцями пронизливо-ліричний, бо вкотре переконує: не все здатні вирішити хабарі та зв’язки, не все купиш за гроші. І спробуйте здогадатися, хто є хто, адже «всі події, описані в романі, є справжніми, але усі герої – вигаданими». 

Вікторія Горбунова «Надра банку».

Про банк я не знаю нічого. Окрім того, що свого часу взяла й більш-менш своєчасно повернула кілька споживацьких кредитів. А от депозит відкрити так і не наважилась. Кілька років тому перечитала бестселер Чарльза Еппінґа (в минулому фінансового консультанта) «Trust: опіка», що в ньому детально змальовується робота швейцарського банку, котрий спромігся зберегти вклади своїх клієнтів навіть в часи Другої світової війни. Тому що надійний. Як годинник. Швейцарський, звісно. Роман Вікторії Горбунової інакший. Адже пропонує глянути на банківську систему з іншого боку: «…виглядав банк дуже презентабельно. Доглянутий, стильно вдягнений, примхливо зачесаний, з якісним макіяжем і вишуканими парфумами».  І банк постає живою істотою, часом вередливим дитям, що йому батьки-інвестори купують найдорожчі іграшки, часом могутнім велетнем-атлантом, котрому нічого не вартує зруйнувати життя дрібних піщинок-співробітників, бо «на місці однієї голови завжди може вирости інша». Адже людським життям керують гроші, котрі «оживають у доторках людських рук, набираються тепла, манять, зваблюють та… всотують життєву енергію тих щасливих нещасних, що повсякчас пестять їх шорсткі тільця»… Складний роман-алегорія, який, за умови уважного читання, здатний застерегти від багатьох помилок у житті. І то не лише фінансових.

Антон Кушнір «URBAN STRIKE».

Якщо вірити тим, хто поділяє читачів на «цільові групи», то, мабуть, я в жодному разі не мала б належати до читацької аудиторії, котрій призначена ця книжка. Адже йдеться в ній про людей, що так чи інакше прагнуть порушити звичний спокій великого міста: підкинути димову шашку до залюдненого фаст-фуду (хоча, здавалося б, не подобається – не їж), забруднити «марганцівкою» коштовне вбрання в модному бутику (а комусь же доведеться за це платити!), спотворити щойно вивішений ґлянцево-рекламний біл-борд (знаючи, що його місце займе інший – ще більш ґлянцевий і рекламний). Словом, спротив заради спротиву. Девіантна форма любові. Але… «URBAN STRIKE» однаково не відпустить кожного, хто одного разу візьметься за читання, навіть якщо той не поділяє цінностей субкультур. Тому що не топить читача в каламутних потоках свідомості, а пропонує йому живий, захоплюючий і карколомний (в прямому сенсі цього слова) сюжет. Тому що, попри атмосферу незгоди, зреалізовану в зухвалих та ризикованих витівках, розкаже щиру і небанальну історію кохання головного героя Майка та загадкової дівчини Ульріки. І зрештою, змусить інакше подивитися на місто, а відтак – і на власне життя, затиснуте в одноманітний калейдоскоп нормованого робочого дня та спрограмованих вечорів перед телевізором. А на таке здатні тільки направду добрі книжки.

Наталя Тисовська «Три таємниці Великого озера».

Свого часу в Радянському Союзі широкої популярності набула так звана індіанська тематика: вважалося, що північноамериканські аборигени так само натерпілися від колоністів, як і Союз від своїх численних ворогів, тому на літературні терени молодої соціалістичної держави охоче впускалися твори зарубіжних письменників, що оповідали про звитяжну боротьбу індіанців проти капіталістів-колонізаторів: німкеня Лізелотта Вельскопф-Генріх із трилогією «Сини Великої Ведмедиці», англієць Майн Рід із пригодницьким  (як і всі його твори) «Оцеола, вождь семінолів», американець Говард Мелвін Фаст із романом-реквіємом «Останній кордон» (до речі, в Штатах цей твір протягом тривалого часу було заборонено). І, звісно, культові екранізації книг із незмінним Гойко Мітічем (югославом) у головній ролі. На тлі нової історичної правди індіанська війна набула нового сенсу: з’ясувалось, з українцями Радянський Союз зробив те саме, що й англійсько-іспанські колонізатори із корінними мешканцями Північної Америки. І Наталя Тисовська наразі єдина українська письменниця, якій вдалося майстерно поєднати в своєму романі різний час і простір та дві несумісні, на перший погляд, національні культури – завдяки унікальному життєвому досвіду (письменниця навчалася в канадському університеті Лейкгед, де на власні очі бачила нащадків індіанського племені оджибве) і, звісно, не в останню чергу завдяки глибокому розумінню справжньої історії України та індіанської Америки. А ще «Три таємниці Великого озера» до останньої сторінки тримають читача детективним «знаком питання»: хто убивця? Повірте, розв’язка справді виявиться несподіваною.

Маріанна Малина «Фіолетові діти».

Так, цю книгу, як і її продовження («Випалений шлях»), я прочитала щойно цієї осені, поряд із видавничими новинками-2011. Коли мені до рук (після приємного віртуального знайомства з авторкою) потрапив цей роман, я з головою занурилась у читання і… щиро пошкодувала, що не відкрила для себе її творчості раніше. Тому що, попри майстерно закручений містично-детективний сюжет та вправну авторську мову, роман піднімає теми, що від них просто-таки холоне кров. Чи хто коли-небудь замислювався, на що здатні наші діти? А діти-індиго, про яких усі говорять, однак мало хто спробував наслідки їх впливу на собі? Коли читаєш «Фіолетових дітей» Маріанни Малиної, виникає дивовижний ефект присутності – так, наче все написане на папері відбувається тут, зараз і з тобою. Письменниця дивиться на «дітей» очима Дарини Миколаївни – юної випускниці вузу, яка прийшла працювати до школи психологом, тож по суті, сама ще дитина. Однак за соціальним статусом – вона доросла, а вони – діти. І в неї теж є таємниця, що примарним шлейфом тягнеться за нею ще з дитинства та час від часу нагадує про себе раптовими спалахами у свідомості. І мертва подруга, яку начебто вбили діти з надприродними можливостями. І бажання з’ясувати правду. Звісно, немає сенсу переповідати, якою вона виявиться, про це треба читати. Хоча одну таємницю відкрию вже зараз: щойно буде перегорнута остання сторінка «Фіолетових дітей», ви відкладете усі свої справи, аби негайно взятися за «Випалений шлях».

Галина Вдовиченко «Бора».

Це роман-відпочинок, роман-казка, з яким не хочеться розлучатися, в якому хочеться залишитись навіть після того, як прочитане останнє речення. Тому насолоджуватись ним краще неквапом, аби по-справжньому зануритись в затишну атмосферу Львова. Головна героїня Христина Бора несподівано отримує у спадок старовинний будинок. І Галина Вдовиченко настільки детально змальовує цей дім, влаштовує читачу екскурсію кімнатами, горищем, навіть замикає його у ванній, куди так необачно заскочила Бора, що не виникає жодних сумнівів – той будинок направду існує. І авторка його бачила. А ще протягом читання ледь чутно підкрадається непереборне бажання так само увійти до чудернацького помешкання і залишитись там назавжди або, принаймні, перечекати негоду.

Олена Печорна «Грішниця».

Власне, цю книгу я прочитала ще влітку, однак днями піймала себе на тому, що знову дістала її з полиці і почала перечитувати. Просто так вийшло: розгорнувши книжку одного разу, потрапляєш у болісні, часом трагічно-моторошні замальовки з нашого сьогодення, починаєш по-іншому розуміти більшість речей, переживаєш весь спектр емоцій і… вперто не хочеш відкладати книжку, доки не зупинишся поглядом об останню сторінку. А потім ще довго про неї думаєш. І вкотре перечитуєш знайомий текст. Бо це не просто динамічний, вправно змайстрований сюжет-оповідь з життя однієї грішниці. Це саме життя. Це згусток болю. Це надія, що народжується там, де, здавалося б, для неї не передбачено місця. І, як відмітила у своїй передмові письменниця  Міла Іванцова, роман володіє так званим терапевтичним ефектом – по тому, як ви пройдете разом з героїнею нелегкими стежками її життя, вас торкнеться не відчай та спустошення, а якесь світле й невагоме почуття, схоже на любов. І світ стане кращим.

Ірен Роздобудько «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю».

Напевне, в житті кожного з нас так чи інакше виникали ситуації, коли «я знаю, що ти знаєш, що я знаю»… проте ніколи тобі цього не скажу. А Ірен Роздобудько, мабуть, перша українська письменниця, яка так відверто і несподівано занурила читача в це знання. У романі йдеться про українців, що з власного бажання втрапили за кордон – у пошуках кращої долі, звісно. Про це чомусь зараз мало пишуть: з прочитаного згадується лише Галина Тарасюк – неперевершений майстер психологічної новели («Острів зимового мовчання», «Янгол з України», «Тіні заблудлих нащадків»), де змальовуються понівечені життя українських заробітчан. Але герої останнього роману Ірен Роздобудько, побачені очима хазяйки котеджу фрау Шульце, не викликають співчуття. Адже вони живуть брехнею, вперто намагаючись тримати між собою дистанцію, сховати себе теперішніх за ефемерними мріями на майбутнє, чим дістають від неї дошкульного порівняння: «От росіяни, ті завжди тримаються купи, хоч де почули б свою мову, одразу збиваються в галасливу зграю, займають стіл у гаштеті і купують багато шнапсу… Абсолютне відчуття колективізму. Займають місця впритул і починають голосно гомоніти. Ці навпаки. Дивляться одне на одного насуплено і чекають подвоху». А над такою правдою вже, мабуть, варто замислитись не лише тим, хто готує візу для пошуків закордонного щастя.

Тарас Антипович «Хронос».

Перед тим, як мені до читання трапився новий роман Тараса Антиповича, я самовпевнено вважала, що час – це те, що неможливо вкрасти, продати або позичити. Химерно-фантастичний «Хронос» переконав у протилежному. І хоч автор свідомо уникає називати своїх героїв слов’янськими іменами, з-поміж рядків визирають численні алюзії на сучасне українське суспільство: високопосадовці-крадії, потвори-мажори, гопники-уродженці непоказних дев’яностих та інша справдешня нечисть. Здивувала розв’язка. Проте згодом стало зрозуміло: Антипович зумисне завершив свій роман кінцівкою а-ля «deus ex machina» (в аналогії до «demon ex machine», з чого, власне, й розпочалася вся фантасмагорія). Тому що з того становища, в якому опинилося наше урбанізоване суспільство, його може врятувати хіба що старе добре диво, і лише тоді «втрачене повертається, якщо ти не осквернився заради його повернення».