Ми  не вмираємо, якщо наша кров переходить в інших. П’ємо із буряків та вишень, земля живиться нами, а ми переходимо в інших, подібних до нас, із нашими очима, голосами, бажаннями…

Багряна Анна

На правду моторошний сюжет від Анни Багряної примушував мене здригатися кілька вечорів. В анотації книги вказано, що роман цей для справжніх літературних гурманів. А їх, повірте, не маленька жменька; потенційні читачі, без перебільшення – усі аборигени України. Чи не кожен, покопирсавшись у своєму минулому, неодмінно натрапить на якусь бабцю, яка поробляє, ворожить, майбутнє пророкує чи, борони Боже, судженого причарувати може. На щастя, ця книга – не посібник народної магії, одначе авторка проілюструвала давній людський життєпис смачненькими епізодами такої собі співпраці з потойбічним світом. Одна з її героїнь Ликерка не раз погойдає на місяці свого коханого. Це відразу пробуджувало неземну пристрасть власного, щоправда украденого і не дуже бажаного чоловіка.

В романі простежуємо  формування чіткої теорії: абсолютно усі люди поділяються на тих, хто прив’язаний до свого роду і батьківщини в цілому, і тих, хто може бути морально самодостатнім будь-де, не вклоняючись могилам предків. Так от перші, на думку Багряної, це дерева, а другі – перекотиполе. «Той, хто був перекотиполем, щасливіший, бо він – вільний, … вся ж земля для нього – рідна. А дерева нещасні, вони стоять усе життя на одному місці, а коли роблять спробу зрушити, помирають». Не важко здогадатися, до якого типу належить молода дослідниця філології Ярина. Поки що відкритим для мене залишається питання чи можливий у цій теорії проміжний клас, який можна розглядати з кількох позицій? Але це вже інша дискусія і філософія.

Головну героїню  Ярину весь час переслідують видіння  у снах, а в реальності майоріють дивні обставини і сили тяжіння. Багряна йменує їх «задовгими ланцюгами, аж на декілька прожитих життів». У нічних мареннях голос із минулого, не раз рятує її. Це – символічний жест обрізання ниточок, дещо схожий на своєрідну медитацію, якої так не вистачає у сучасному житті: «З оцими шматками джинсів я відрізаю все, що було у моєму житті зайвим». Очевидно той же голос рятував і Ликеру  в часи колективізації , коли голо морив село. Жаби у той час стали основним харчовим інгредієнтом, інакше можна було опинитися серед мертвих рядів людей, які вдосталь згрібали купами щодня.

Авторка вдало  володіє методом містифікації: то якась панічна тривога турбує Степаниду, то Ярі якісь люди пахнуть  вогкістю старого погріба або  цвіллю, то авторка метаморфозно відправляє грішні душі до потойбічної прірви, то називає жінку від «мольфара» Назара найнебезпечнішим створінням, чи то очільниця гріха «не перелюбствуй» Устина усе частіш міркує про дочок, що вміння  їхня і краса може не від Бога.

Композиція роману дуже зручна: між собою чергуються оповіді про дієвих осіб з минулого і перипетії нинішнього життя головної дівчини Ярослави. Власна остання почала ці археологічні розкопки свого давнього роду. Вона здогадається урешті-решт які особи етимологічно належать до її групи крові, звісно не в біологічному значенні цього поняття. Найбільша трагедія у тому, що в карпатському сімействі панували не завжди гуманно-моральні вчинки.

Подекуди  у романі дивуємось власним українським назвам сіл і селищ: Страхолісся, в якому народилися головна героїня, або перший населений пункт у Прикарпатті Жаб’є, до якого прибувають дві подруги. Етимологічну сутність подібних слів майстриня слова Анна Багряна напевне підібрала не випадково. Ці дивні назви відображають не менш важливий фатум залежності людини від землі. З рідного СТРАХОлісся, «свого, сокровенного», маленька Яра з сім’єю переїжджають до Києва після вибуху на ЧАЕС. Далі усе подальше, відоме читачеві, життя Яри пробігатиме саме тут, за винятком тижневої ключової подорожі до Карпат. Київ завжди буде для неї полем бою, де так легко «любити і ненавидіти своє місто. Я люблю його, як власний фатум. Це цілком зручна необхідність – у моїй любові. Але не більше, не глибше». Надокучує Ярославі невиліковно-хворий сусід з-під Прип’яті. Але його фатум болючіший, бо Ярослава може їздити «туди, де виросла. Ілько – ні, ніколи. Бо його рідна земля тепер - мертва».

Ненароком підкрадається думка: раніше-таки були бабці і люди ніби містичніші. Цим  факторам і приписували будь-які  відхилення від ідеального сімейного сценарію. Проте з часом народна забобонність послабла, тих бабць, сподіваюсь, поменшало, а негараздів чи не побільшало.  Моторошно спостерігати родинні невдачі, помилки від сім’ї до сім’ї. У народі це ознаменували фатумом, прокляттям чи розплатою за гріхи. На жаль у цьому аспекті ніхто не питає, чи хочемо сіяти власні гріхи, чи плагіатити сімейні. Якби там не було, письменниця переконує, що такого «плагіату» можна уникнути, але спочатку треба втікти від самої себе!

Заворожили мене літературні описи Багряниних Карпат. Почасти прості і вишукані літературні прийоми нахабно кличуть кинутися до першого автобусу з кінцевою зупинкою у тому ж Жаб’є. Чого лишень вартий «хрумкіт огірків на зубах, (що) ніби взагалі приглушував шум течії». Декотрі епізоди ностальгічно розвеселять «автостопників», які колись тут бували, згадуючи «доброго вуйка на старому й тріскучому «Запорожці».