Климчук Віталій. Рутенія. Повернення відьми. – Вінниця: Теза, 2011. – 382 с.

Книга «Рутенія. Повернення відьми» написана у жанрі етнічного українського фентезі. Тут є чугайстри, відьмаки, мольфари, злидні, перелесники, русалки, песиголовці та інші міфічні і казкові створіння, які, за легендами, мешкали на території сучасної України. Здавалося б, нічого особливого – етнічне фентезі нині дуже модне в Україні, хто тільки не брався описувати пригоди віщунів і козаків-характерників, на чиєму шляху зустрічаються мавки-русалки разом зі всякою абсурдною чортівнею, але вже з перших сторінок цієї книги відчуваєш, що оповідь буде не про пригоди на псевдоісторичному тлі чи заговорені козацькі скарби.

«Рутенія» насамперед причаровує мовою, яскравою, чіткою, образною. Бо головна героїня, відьма Рутенія – не просто чаклунка, що напилася води із Джерела забуття і втратила пам’ять, і тепер дівчину переслідують підступні вороги. Рутенія – відьма за світобаченням, «та, що відає», з нею розмовляє світ, звертається до неї шурхотом листя, шепотінням лісу, бринінням річкових хвиль, пророчими сновидіннями... І це не літературний прийом, бо вся метафорика твору використовується не для створення малюнку-декорації, а для передачі смислів, психологічних, соціальних, міфічних.

Світ настільки живий і прадавній, що сили природи у ньому стають діючими особами:

«Ніч упала на Суронж. Місто занурилось у пітьму, яку силкувалися розігнати мерехтливі вогники з людських вікон. Втім, мигтіли вони боязко, ніби розуміючи: якщо прийшла ніч, має бути темно. Ніч – Чорнобожий час, час мороку, час зла. Вночі не варто ходити вулицями.

Повіяв холодний вітер. Його морозний подих майнув вулицями і попрямував до замку Великого Князя. Якщо на шляху траплялося світло, він гасив його, лишаючи по собі доріжку з мороку.» (стор. 32).

А ще цей світ повний музики кольорів та звуків, яка теж вплітається в мову оповіді, додаючи їй барв і глибини:

«Сонце сідало, фарбуючи білі замкові вежі у багрянець. Люди навколо теж ставали червоні і сутінкові. Довгі тіні падали на землю, чіплялися за стіни, дряпалися догори, до верхів’я, щоб знайти свою смерть, адже там, угорі, є лише сонце.» (стор. 186).

Ми  усі прийдемо до цього: віку, часу, життєвого етапу, – то вже кожен обирає на свій смак,а саме через скільки років це відбудеться – знає той,у кого віримо. З колами під очима,  випуклими венами на руках і зблідлою та зморшкуватою,мов печене яблуко, шкірою  сидітимемо на лавці (призьбі,дивані, землі) і чинитемемо самосуд. Над собою. Позивач- совість. Свідки-спогади.  Відповідач- самі розумієте хто … Пом’якшать обставини тільки серця, в яких ви не пройшлися брудними війсковими чоботами, а принесли свою гасову лампу, коли життя там тимчасово вимкнуло світло.

«Дєд, а ти любіл когда-нібудь?», – такими словами врятована від «ломки» наркоманка Оленка з роману Володимира Лиса «Століття Якова» змусила старого чоловіка перерахувати кількість гасових ламп,якими він поділився і які засвічували для нього. Услід, як несподівані гості, приходять  до старого Якова, котрий так прагне дожити до ста років, спогади: посеред ночі стукають у шибку колючим безсонням, або  тривожним відчуттям чиєїсь присутності пробуджують зустрічати осінній світанок.

Неначе мружачись від болю та несподіванки, виходять з пам’яті,немов з темряви на яскраве світло, - підслухана розмова мами з сусідкою,з якої довідався, що його кохану Улясю не віддадуть за бідного юнака, сама Уляся з великими гудзиками на блузці,  котрі так важко розстібалися затерплими від хвилювання пальцями, військова татова рушниця,яку навів на молодих,щоб перегородити їм дорогу до церкви…

Спомини Якова про своє життя,  будуючи окрему площину й при цьому плавно й доречно вписуючись у дві інші часові полощини (до знайомства з Оленкою і після її від’їзду), вдало створюють  складне, але зрозуміле часове переплетіння,яке не плутає читача, а поступово вводить його в історію.

Читати далі

Джерело: ЛітАкцент. Рецензія на книгу: Галина Вдовиченко. Хто такий Ігор? – К.: Нора-Друк, 2010.

Риторичні запитання, як відомо, відповіді не потребують. Але поки надія на відповідь є, запитання риторичним не вважається. 
Отже, хто такий Ігор, і хто така Галина Вдовиченко?
На друге запитання відповідь очевидна, як відгук на пароль: відкриття «Коронації слова». Більш, ніж Галиною, цей конкурс пишається, мабуть, хіба що подружжям Шевченків, які, власне, подружжям стали саме завдяки «Коронації». Але «історія успіху Галини Вдовиченко» (кінець цитати з обкладинки) – теж практично голлівудська story. Роман журналістки львівського «Високого замку» «Пів’яблука» (одна з героїнь якого, також львівська журналістка, теж пише роман на «Коронацію»!) помічений журі не був, але побачив світ усе ж таки під егідою конкурсу (що означає автоматичний промоушн), для чого довелося навіть вигадати нову номінацію «Вибір видавців». А наступного року, на радість конспірологам, її другий роман «Тамдевін» здобув перше місце! Новинка ж під назвою «Хто такий Ігор?» отримала вже спеціальну відзнаку «Гранд-Коронація слова», що розігрувалася серед своїх, тобто лауреатів минулих років.

А тепер я зроблю те, чого не робила в рецензіях ніколи. А саме – попрошу людей із гарним літературним смаком, тих, у кого оці «коронаційні» пристрасті викликають безмежно зверхню посмішку, залишитися з нами. Я знаю, що саме ви становите абсолютну більшість читачів «ЛітАкценту». І звертаюся саме до вас.

Річ у тім, що в нашому літературному дискурсі (переходжу на відповідний сленг) існує дуже нездорова тенденція. Мова зараз не про ринок, а саме про експертне середовище, думка якого не менш важлива для літпроцесу, ніж читачі з їхнім голосуванням гривнею. Так ось, ця просунута публіка чітко поділяє українську літературу на 2 (дві) полиці. Високу й низьку. Інтелектуальну й попсову. Варту уваги фахового критика – і варту уваги Андрія Кокотюхи. Третього не дано.

Я знаю принаймні двох людей, у яких книга Вікторії Горбунової «Мрія про Маленьке життя» викликала належний емоційний відгук – це Володимир Шинкарук і я. Він прочитав її першим і, виконуючи чоловічу обіцянку, не показав мені. Хоча захоплення і щирої радості від чужого успіху, від того, що людей, подібних до нього у світі побільшало, приховати не зміг. Раз-по-раз від нього чулося: «Ти не уявляєш! Це геніально! Це справді геніально»! І його втомлені очі загорялися, а виснажене обличчя набувало того знайомого виразу, який так мені подобається. Проте я не прочитав його передмову. Хотів скласти враження сам.

І ось презентація відбулася, авторка – коронована, книга – у мене в руках. Будь-яка книга – диво. А ця – диво-дивнеє.

Є чимало людей, які для інших показують лише частину себе, ту, яку вважають кращою, яку відмито, очищено й відполіровано. Один ваш необережний порух, що може відкрити сховане, й одразу з притиском: «Не лізь мені в душу!» А чому? А тому, що крім оцієї виставленої напоказ демо-версії у тій душі нічого більше й нема.

Читати рецензію далі

Читати оригінал рецензії на сайті "Книгобачення"