Галина Вдовиченко. Тамдевін. – Нора-друк, 2009. – 234 с.

Роман Галини Вдовиченко «Тамдевін» – це якісна сучасна українська література. Хочеться, щоб саме такі книжки ставали масовими. Адже книжка – цікава, насичена, світла, попри тенденції сучасного мистецтва, вона не виражає негативних емоцій та не змальовує аморальних сторін людського життя. Ще один аргумент на користь того, що роман вартий вашої уваги, – перша премія на літературному конкурсі «Коронація слова – 2009».

«У романі все вигадка, окрім місця, де розгортаються події», – зізнається авторка.  А розгортаються вони у віддаленому від цивілізації карпатському селі, поблизу старовинного замку Гербуртів, де досі збереглися неповторні краєвиди, незаймані урочища, де ходять за грибами і приносять повні кошики, а вночі чути, як виють дикі вовки. Так все ж таки про що цей роман? Сказати стисло: про любов, мистецтво та вовків, – це не сказати нічого. Варто лише трошки заглибитись, щоб побачити щось більше.

Заглиблення варто розпочати з оригінальної композиції твору: текст поділено на «жіночу» та «чоловічу» половини. У першій частині оповідь ведеться від імені жінки, а в другій – від імені чоловіка. Але в кінці ці дві половини переплітаються і зливаються воєдино, у невеличкий третій підрозділ «Він та вона».

Отже, хто – вона? Анна – успішна художниця, власниця майстерні, яка не тільки уміє творити мистецтво, але й добре жити з того: власним коштом купила квартиру в Санкт-Петербурзі, має добрий заробіток. Проте в якийсь момент успішна та незалежна Анна вирішує кардинально змінити своє життя і просто хоч на якийсь час утекти з мегаполісу. Причиною такої самовтечі стали непрості стосунки з чоловіком: «Ми не живемо під одним дахом – ми зустрічаємося. Зараз так модно. Хоча спочатку нашою була спільна кімната в помешканні його батьків. Коли я почала добре заробляти, запропонувала чоловікові купити власну квартиру. Він ідеї не підтримав, може, тому, що сам заробляв ледь-ледь, а може, не хотів йти від мами. Я переїхала – він залишився…». Справді, міняти маму на дружину – це неабияке випробування для мужчини. Анна від’їжджає до Львова, додому. Але у місті вона надовго не затримується, бо вирушає в гори, до своєї однокурсниці, Марії. Саме там, у гірській місцині, з героїнею відбуваються ті незвичайні події, що перевернули її життя. Не вдаючись до переказування сюжету, дозволю собі перейти до другої частини роману. 

Роман Міли Іванцової «Ключі від ліфта» вийшов у світ, як новинка уже 2012 року. Це історія про двох чоловіків (Ігоря та Лева) і двох жінок (Лізи та Ольги), чиї дороги перехрещуються в одному з київських будинків, чи, вірніше, у його ліфтах. З моменту, коли ліфти несподівано зупиняються, стартують життєві перевороти усіх героїв.

Читачі залюбилися у письменницю Мілу Іванцову, як в авторку міського жіночого психологічного роману. Вона увійшла в україномовний літературний світ із романом «Родовий відмінок», що отримав спеціальну відзнаку «Вибір видавців» на конкурсі «Коронація слова»-2009. У наступному творі «Вітражі» («Вибір видавців»-2010) теж здебільшого йшлося про сучасних людей у сучасному Києві, щоправда, героїнею його стала і французька письменниця Франсуаза Саган. Тобто і читач, і видавець (у даному випадку йдеться про «Нору-Друк») звикли до Міли Іванцової,  як до письменниці у стилі реалізм, чи то пак «правдиво – про життя». Однак у третьому романі «Ключі від ліфта» авторка вирішила продемонструвати іншу канву своєї творчості – представила на розсуд читачів міський жіночий, але містичний роман. Він теж відзначений у номінації «Вибір видавців» конкурсу «Коронація слова-2011», але цього разу обраний видавництвом КСД, у якому вельми успішними були продажі російськомовної версії «Родового відмінка» Міли Іванцової. Імовірно, письменниця не розчарована зміною видавця, адже роман «Ключі від ліфта» вийшов накладом десять тисяч примірників українською мовою і п’ятнадцять тисяч – російською (в авторському перекладі). Втім, гадаю, дещо їй усе-таки не вельми до вподоби. Приміром, оформлення книжки, яке свідчить ні про що інше, як про жіноче, сентиментальне чтиво про кохання. Бо чи так це насправді? 

Так уже склалося, що письменників часто питають, які книжки вони самі полюбляють читати. Я теж не стала винятком: чи не в кожному інтерв’ю маю втіху відповідати на це інтимне, я б сказала, запитання. Звісно, у кількох словах неможливо згадати всіх авторів, чиї твори припали до вподоби найбільше. Тож сьогодні я публікую на своєму сайті ТОП-10 українських книжок, які мені прочиталися й запам’яталися цієї осені. Публікую в довільному порядку, без жодних місць-номерів, тому що кожна з них для мене на першому місці. І по-доброму заздрю тим, хто читатиме їх уперше.

Віталій Жежера «Господні комарики».

Цю збірку есеїв я привезла з Львівського Форуму. Не стрималась і прочитала одразу всю книжку дорогою додому. А свого часу тексти, зібрані під однією обкладинкою, були опубліковані на шпальтах «Газети по-українськи» як віддзеркалення настроїв, тем та подій чергового номера, хоча кожен есей  Жежери може існувати й існує ніби поза часом та простором. В них незвично тепло і затишно. Вони схожі на храм, після відвідин якого раптом почуваєшся новонародженим, оновленим, втаємниченим. А ще кожен з них (якби того забажав автор) міг би вирости в об’ємний, складний і, без сумніву, геніальний психологічний роман. Я й зараз час від часу перечитую есеї Віталія Жежери і досі дивуюся – як у кілька коротких абзаців можна було отак взяти і вмістити цілий всесвіт?

Брати Капранови «Щоденник моєї секретарки».

Мабуть, не існує людини, яка хоч іноді, хоч краєм ока не спокушалася б зазирнути до чужого щоденника. Взявши до рук нову книгу Братів Капранових, я теж сподівалася побачити жіночий щоденник очима чоловіка, точніше, очима одразу двох чоловіків, що відомі неабияким почуттям гумору та подвійною концентрацією літературного таланту. З'ясувалося, книга зовсім не про чоловічу інтерпретацію жіночого світосприйняття, бо тема «щоденника» (що з нього, як переконують письменники, власне, й започаткувався роман) займає в книзі від сили кілька сторінок. Натомість на передній план впевнено виступає «помаранчева» революція знакового 2004-го, великий бізнес, ґлянцевий піар та брудні таємниці «сильних світу цього». А на тлі таких політично-бізнесових реалій – раптом кілька наївних слів, записаних секретаркою Маринкою-Хмаринкою до журналу передачі змін. Саме вони й перевернули внутрішній світ головного героя. Вражаючий роман-контраст, збудований на Україні минулого та Україні сьогодення, місцями брутальний, місцями пронизливо-ліричний, бо вкотре переконує: не все здатні вирішити хабарі та зв’язки, не все купиш за гроші. І спробуйте здогадатися, хто є хто, адже «всі події, описані в романі, є справжніми, але усі герої – вигаданими». 

Джерело: Простонеба, № 15

Антон КУШНІР «Urban Strike» – К.: Нора-Друк, 2011

Нарешті. Схоже, з’являється нове покоління в українській літературі. Й ідеться не про вік автора. Антон Кушнір написав свою першу книжку Urban Strike у 28 років – це більше, ніж нині деяким уже визнаним представникам попереднього покоління. Правда, вони б назвали себе ґенерацією, а не поколінням.

Ні, я в дитинстві теж захоплювався властивими попередній ґенерації грою слів, грою смислів та іншими іграми постмодернізму (як почали казати вже в студентські роки, наситившись – поц-модернізму). Але іноді хочеться прочитати щось, бо тебе цікавить тема твору – а не лише тому, що це написано гарною українською мовою.

І це – цікавість теми – стосується книжки Кушніра повною мірою. Якщо я не пропустив, то слово «Київ» у ній не вжито жодного разу. Думаю, не просто так і замість імен вжито прізвиська, які звучать інтернаціонально: Майк (оповідач, у зовнішності якого впізнається сам Кушнір – хоча вживу я бачив його лише одного разу впродовж п’ятнадцяти секунд), Курт, Жес, Лі, Аніка. Навіть Уляна називає себе Ульрікою. Ідеться, загалом, про молодь великого міста – і хоча деякі місця ти впізнаєш чи уявляєш, наче впізнаєш, із таким самим успіхом може йтися про молодь Праги, чи Берліна, чи Будапешта. Чи Москви. Чи Львова. Тому що – і це ще одна ознака нового покоління – в Urban Strike персонажів більше турбує не минуле, а нинішнє. Сучасність же молоді великого міста в різних країнах принаймні Східної Європи – доволі схожа. Це вже не «залишки совка» чи «пошук ідентичності українця» чи «не дають нам жити кляті москалі». Так, на радянське минуле чи на бухання на дитячих майданчиках у суворі дев’яності посилання є. Проте цих хлопців і дівчат більше переймає те, що вони бачать навколо себе сьогодні. Й вони протестують. Вони підкидають димовуху до фаст-фуду. Вони малюють роздушених людей під автомобілями, припаркованими на тротуарах. Вони у відповідь на офіціозні прес-релізи партій розсилають свої коментарі. Залазять у закинуті й забиті будинки, щоб довести (радше самим собі), що лише вони – а не потенційний забудовник застовпленого місця – вирішують, куди їм можна йти, а куди ні. Поклоняються на дорозі телевізору – а потім кувалдами розбивають ідола. Цю акцію я навіть пам’ятаю з новин, тож підозрюю, що й багато інших – не вигадані, а тільки охудожнені. І в цьому третя відмінність нового покоління від попередньої ґенерації: зосередженість не на фантазіях і замкнених на собі переживаннях, а на справжніх подіях, реальному житті.

Не заперечую, часом «акції» персонажів виглядають як дія заради дії. Визнаю, мені здалося, що зі справді соціальних акцій у книжці вихолощено соціальний-таки зміст. Але будь-який читач, якщо він лише не дерев’яний, не може себе не запитати: «Чого вони казяться?» І в деяких місцях у книжці відповідь отримає:

«Просто одного дня комусь набридає стояти в заторах через те, що столична влада економить на громадському транспорті. Когось перестає цікавити, наскільки його відображення в дзеркалі відрізняється від моделей з рекламних кліпів та глянцевих журналів. Хтось перестає щодня підраховувати, чи варто

йому брати кредит на машину чи квартиру. Когось остаточно задирає офісна шизофренія, депресивні корпоративні вечірки й технології роботи з персоналом... Хтось просто хоче вирватись із цього кола – прокидатись раніше, ніж це може винести твій організм, їхати на нецікаву роботу...».

І так далі – це цілий маніфест. Дивіться сторінки 184-186 у першому виданні книги (бо, я впевнений, будуть і подальші). Дехто зі знайомих уже називав Urban Strike субкультурною книжкою – але це хіба якщо вважати субкультурою всю міську молодь, окрім хіба мажорів. У книжки є майбутнє, бо розрахована передусім на молодих людей. Але в ній не тільки про молодь ідеться – гляньте ще раз на цитоване в попередньому абзаці. Книга Urban Strike, окрім усього, просто цікаво написана. Кушнір уміє затягнути з першої фрази кожного розділу, на кшталт: «Ребра ламаються на видиху». Або: «Правило номер один. Акція має бути успішною». Або: «Лежу на асфальті, порвані джинси потроху просякають кров’ю...». Дія починається одразу. На той час, коли я писав цю рецензію, Urban Strike Антона Кушніра входила до топу продажів у мережі книгарень «Є» (іншої статистики я не знайшов). Значить, вона таки б’є по больових точках.

Ми  не вмираємо, якщо наша кров переходить в інших. П’ємо із буряків та вишень, земля живиться нами, а ми переходимо в інших, подібних до нас, із нашими очима, голосами, бажаннями…

Багряна Анна

На правду моторошний сюжет від Анни Багряної примушував мене здригатися кілька вечорів. В анотації книги вказано, що роман цей для справжніх літературних гурманів. А їх, повірте, не маленька жменька; потенційні читачі, без перебільшення – усі аборигени України. Чи не кожен, покопирсавшись у своєму минулому, неодмінно натрапить на якусь бабцю, яка поробляє, ворожить, майбутнє пророкує чи, борони Боже, судженого причарувати може. На щастя, ця книга – не посібник народної магії, одначе авторка проілюструвала давній людський життєпис смачненькими епізодами такої собі співпраці з потойбічним світом. Одна з її героїнь Ликерка не раз погойдає на місяці свого коханого. Це відразу пробуджувало неземну пристрасть власного, щоправда украденого і не дуже бажаного чоловіка.

В романі простежуємо  формування чіткої теорії: абсолютно усі люди поділяються на тих, хто прив’язаний до свого роду і батьківщини в цілому, і тих, хто може бути морально самодостатнім будь-де, не вклоняючись могилам предків. Так от перші, на думку Багряної, це дерева, а другі – перекотиполе. «Той, хто був перекотиполем, щасливіший, бо він – вільний, … вся ж земля для нього – рідна. А дерева нещасні, вони стоять усе життя на одному місці, а коли роблять спробу зрушити, помирають». Не важко здогадатися, до якого типу належить молода дослідниця філології Ярина. Поки що відкритим для мене залишається питання чи можливий у цій теорії проміжний клас, який можна розглядати з кількох позицій? Але це вже інша дискусія і філософія.

Головну героїню  Ярину весь час переслідують видіння  у снах, а в реальності майоріють дивні обставини і сили тяжіння. Багряна йменує їх «задовгими ланцюгами, аж на декілька прожитих життів». У нічних мареннях голос із минулого, не раз рятує її. Це – символічний жест обрізання ниточок, дещо схожий на своєрідну медитацію, якої так не вистачає у сучасному житті: «З оцими шматками джинсів я відрізаю все, що було у моєму житті зайвим». Очевидно той же голос рятував і Ликеру  в часи колективізації , коли голо морив село. Жаби у той час стали основним харчовим інгредієнтом, інакше можна було опинитися серед мертвих рядів людей, які вдосталь згрібали купами щодня.

Авторка вдало  володіє методом містифікації: то якась панічна тривога турбує Степаниду, то Ярі якісь люди пахнуть  вогкістю старого погріба або  цвіллю, то авторка метаморфозно відправляє грішні душі до потойбічної прірви, то називає жінку від «мольфара» Назара найнебезпечнішим створінням, чи то очільниця гріха «не перелюбствуй» Устина усе частіш міркує про дочок, що вміння  їхня і краса може не від Бога.

Композиція роману дуже зручна: між собою чергуються оповіді про дієвих осіб з минулого і перипетії нинішнього життя головної дівчини Ярослави. Власна остання почала ці археологічні розкопки свого давнього роду. Вона здогадається урешті-решт які особи етимологічно належать до її групи крові, звісно не в біологічному значенні цього поняття. Найбільша трагедія у тому, що в карпатському сімействі панували не завжди гуманно-моральні вчинки.

Подекуди  у романі дивуємось власним українським назвам сіл і селищ: Страхолісся, в якому народилися головна героїня, або перший населений пункт у Прикарпатті Жаб’є, до якого прибувають дві подруги. Етимологічну сутність подібних слів майстриня слова Анна Багряна напевне підібрала не випадково. Ці дивні назви відображають не менш важливий фатум залежності людини від землі. З рідного СТРАХОлісся, «свого, сокровенного», маленька Яра з сім’єю переїжджають до Києва після вибуху на ЧАЕС. Далі усе подальше, відоме читачеві, життя Яри пробігатиме саме тут, за винятком тижневої ключової подорожі до Карпат. Київ завжди буде для неї полем бою, де так легко «любити і ненавидіти своє місто. Я люблю його, як власний фатум. Це цілком зручна необхідність – у моїй любові. Але не більше, не глибше». Надокучує Ярославі невиліковно-хворий сусід з-під Прип’яті. Але його фатум болючіший, бо Ярослава може їздити «туди, де виросла. Ілько – ні, ніколи. Бо його рідна земля тепер - мертва».

Ненароком підкрадається думка: раніше-таки були бабці і люди ніби містичніші. Цим  факторам і приписували будь-які  відхилення від ідеального сімейного сценарію. Проте з часом народна забобонність послабла, тих бабць, сподіваюсь, поменшало, а негараздів чи не побільшало.  Моторошно спостерігати родинні невдачі, помилки від сім’ї до сім’ї. У народі це ознаменували фатумом, прокляттям чи розплатою за гріхи. На жаль у цьому аспекті ніхто не питає, чи хочемо сіяти власні гріхи, чи плагіатити сімейні. Якби там не було, письменниця переконує, що такого «плагіату» можна уникнути, але спочатку треба втікти від самої себе!

Заворожили мене літературні описи Багряниних Карпат. Почасти прості і вишукані літературні прийоми нахабно кличуть кинутися до першого автобусу з кінцевою зупинкою у тому ж Жаб’є. Чого лишень вартий «хрумкіт огірків на зубах, (що) ніби взагалі приглушував шум течії». Декотрі епізоди ностальгічно розвеселять «автостопників», які колись тут бували, згадуючи «доброго вуйка на старому й тріскучому «Запорожці».

Спершу здається, що у романі “Пів'яблука” йдеться про чарівне дерев'яне яблучко, яке здійснює будь-які людські бажання. Насправді ж яблуко - це тільки інструмент, котрий у розгалуженому життєвому тунелі буднів освітлює один-єдиний шлях. Ним маєш крокувати, не оглядаючись.

Якщо досі блукаєш від мети до мети, то неодмінно потрапляєш у пастку “Мало! Хочу більше!” або як казав Флобер у романі “Пані Боварі”: “…Великі артисти люблять жити на всю губу” (з фразеолог. словн. А. П. Ярещенка). Є ще інша, не менша проблема реалізації особистості - до чийого берега пристати? Саме цю філософію авторка вдало розвиває та ілюструє на сторінках твору мудрими словами: “…Тому треба час від часу зупинитися для ревізії життєвих пріоритетів, давати собі відповіді на запитання: чи там я, де хочу? Хто зі мною? Що для мене важливо? Від чого варто відмовитися? І зробити нарешті те, на що часу нібито не можеш знайти”. На жаль, людина може лишень помріяти про річ, яка позбавить її болісних поривань до надуманої цілі. Однак хочеться-таки, щоб яблуко Вдовиченко зробило все самостійно, замість тебе. До того ж “твоя віра в можливості яблука не має значення, воно має спрацювати і без твоєї віри. Можеш навіть і бажання не формулювати. Яблуко саме визначить те, чого тобі бракує для повного щастя”. І все одно тільки ті, хто пройшов випробування долі, врешті-решт отримують нагороду або той спокій, якого потребував Майстер Булгакова.

Через Авгієві стайні проходять головні героїні “Пів'яблука”. Їх - чотири; кожна з них вже здобула щось Велике. Але це - пів'яблука, а іншу половину належить відшукати. 

…І все-таки згадаю про найперші враження від творів «золотого автора» «Коронації слова» Люко Дашвар. Бо дотепер пригадую прочитаний роман «Село не люди» і свої бурхливі емоції: неспокій довго точив мозок захопленням, чи то пак щирим співпереживанням головній героїні – юній дівчині Каті. То були незабутні нові враження, адже доволі свіжим видалося письмо авторки, що так доладно описала життя сучасного, почасти несвідомого села. І ота несподівана, ба навіть приголомшлива кінцівка твору вселила добру надію: Всевишній знає правду і не кидає невинну (я би додала – й неосвічену) душу на поталу юрбі.

Сумно - спільнота блогів про культуру

Не менш позитивні враження викликав і роман «Молоко з кров’ю», що, як і всі інші, вийшов у видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля». Тільки-но завершився «міський» пролог про доньку олігарха, яка десять літ не була на українській батьківщині, тож вирішила туди навідатися, і почалася оповідь землі, «оспіваної легендами», як перед очима знову постало село з його колоритними, душевними, неповторними й незабутніми життєвими історіями. Сумною і жорстокою була доля головних героїв німця й румунки, однак, на відміну від персонажів наступного популярного роману «Мати все», також Люко Дашвар, вона була сповнена справжніх, непідробних, глибоких і душевних почуттів. Чого не можу сказати про родину грошовитої лікарки-професорки, її доньки-медика та сина-інваліда. У цій історії люди «мали все» у матеріальному плані, але, як на мене, – не мали нічого, як кажуть в народі, святого. Той твір мене спустошив. А останній, – «Макар», із трилогії «Биті Є», нагадав популярний колись телесеріал «Бригада» із Сашею Бєлим. До речі, Макар – це теж лише прізвисько. Головний герой насправді – «Сашка Макаров, що він родом із південного Миколаєва».

Нову трилогію «Биті Є» Люко Дашвар створює за мотивами ліній основних героїв своєї попередньої книги «Рай.Центр», себто мова йтиме не лише про Макара, «людину без стійких моральних принципів, користолюбного хамелеона», а й про метросекуала Макса та бунтаря Гоцика. Але то буде невдовзі і, чи захочеться читати ці історії, особисто я ще не визначилася. Бо загалом читати цей найперший роман із трилогії було неохоче. Мабуть, тому, що не дуже надихаюся життям нинішніх багатіїв-політиків-бандитів, корисливих молодиків та зрадливих жінок.

Гроші, гроші, гроші... Великі й нечесні, жадані й пагубні... Бо куди ведуть, до чого призводять? До безжальних вбивств і ошуканств, як то сталося із довірливим іноземцем, що його обдурили й обібрали безпощадні політикани?! До затуманення розуму, як то сталося із десятками людей, що піддалися на Макарові провокації? 

Як не пафосно звучить назва цього відгуку, але саме це відчувається у кожному нотатку наколосвітньої подорожі мандрівниці Лесі Ворониної, авторки чудової книжки з чудернацькою назвою «У пошуках Огопого». Де б не була письменниця, – усюди думала, розмірковувала, порівнювала, вболівала й філософствувала про свій рідний край.

…Не минуло й чотирьох годин від часу, як я відкрила першу й перегорнула останню сторінки «дорослої книжки» відомої української дитячої письменниці Лесі Ворониної. Зізнаюся, у метро цей текст, як кажуть, не пішов. І я зрозуміла, чому. Бо цю книжку треба читати у тиші. Коли прочитане ...добре чути.

Річ у тім, що кожна описана мандрівка пані Лесі – однаково, що байка. Принаймні для мене. А хто не любив у дитинстві читати цих дотепних, повчальних, нехай здебільшого і віршованих творінь? Надто хотілося дістатися останнього рядка, аби прочитати інтригуючий афористичний висновок-мораль, зрозуміти «підтекст» колоритного художнього твору. А саме такими кінцівками-науками завершується чи не кожна коротенька розповідь авторки «У пошуках Огопого». Щоправда… Якщо невід’ємними особливостями байки є комізм і сатира, то повчальні розповіді-спостереження Лесі Ворониної відзначаються якраз серйозністю, важливими судженнями й зауваженнями про почасти сумні українські реалії. А, отже, розповідаючи, як там «у них», спонукають читача до бажання змінити на краще і своє життя. А, як вийде у «себе», то вийде у «нас».

Отож, роман «У пошуках Огопого» Лесі Ворониної належить до модної нині течії у сучасній літературі, яка називається «Travelogue» – подорожній роман з одним головним героєм, себто автором. Ідея подібних творів – це мандрівки і пізнання себе та світу. «От я й почала писати і про те, що пережила давно, скажімо, про подорож до Канади п'ятнадцять років тому, і про мої враження від тамтешніх українців, від діаспори, від мандрівок українськими селами навколо Едмонтону, від спілкування із представниками племені «крі», – розповідала письмнниця ще під час презентації роману. І хутко додала: «Безумовно, ти не можеш не порівнювати те, що відбулося в нашій рідній неньці-Україні, коли дивишся на пам'ятник гігантським опенькам. Чоловік, який мене супроводжував, сказав тоді: «Що за дурний пам'ятник!» А я відповіла: «От якби ти ріс серед суцільних Іллічів: у кепці, без кепки, з піднятою рукою, ти радів би пам'ятнику варенику, нахромленому на виделку, що його українці встановили у провінції Альберта, чи отим грибам-опенькам, яких спорудили люди, котрі приїхали з сіл Опеньки чи Грибове».

Роздобудько Ірен. Мандрівки без сенсу і моралі. – К. : Нора-Друк, 2011. – 192 с. – (Мандри).

Люблю розумних жінок. Не пихатих і зарозумілих, які ставлять себе і свої знання вище за співрозмовника. А таких, на яких хочеться бути схожими, за якими хочеться йти і які надихають. Словом, до таких жінок, поза всяким сумнівом, належить сучасна письменниця Ірен Роздобудько. Цікаво, що, прочитавши її нотатки подорожнього, які вона вміло вплела у канву роману «Мандрівки без сенсу і моралі», розумієш, що головне у гарному художньому творі – щирість і відвертість автора, якими він ділиться з читачем.

Отже, ближче до книги… Зараз, на щастя, кожен хоча б раз на рік може дозволити собі відвідати якусь заморську країну. Але не завжди вистачає духу подорожувати так, як заманеться. Найчастіше умови і графік відпочинку диктують туроператори. Інша річ – екстрім. Звісно, він до снаги не кожному. Одним на це не вистачає сміливості, іншим – свободи (різної: від умовностей – до залежності від родини). Але послухати чиїсь переповідки про нестандартний відпочинок, однозначно, цікаво багатьом. Таку можливість і подарувала письменниця, вибравши цікаву методу знайомства читача зі світом: спочатку зверни увагу на дрібниці у кожній країні, кожне місто побач очима його геніальних та видатних мешканців, спробуй традиційні страви, а вже потім отримай насолоду, доповнюючи враження. Кожна країна, у якій побувала Ірен, відкрила для неї свій секрет, свою неймовірну історію, що лежить на поверхні, але не кожному мандрівникові таке по зубах. Авторка щиро та щедро ділиться мандрівними родзинками-дрібничками: вони – як секретні інгредієнти фірмових страв, без яких отримати незабутній смак неможливо. Світ складається з деталей. От про них Ірен і розповідає: про окреме помешкання і ліжко для домовика у Фінляндії, про крихітний постамент дев’ятисантиметрового «Хлопчика-сирітку» у Швеції, біля якого «…в купі мідяків, котрі залишають йому «на харчування» жартівники», письменниця побачила і українські гроші. Про дивовижний особливий захід сонця та незвичайних їжаків у Хорватії. Про «невиїзний» екзотичний фрукт «горіх жуна» та наслідки його вживання у Малайзії, нестандартний грецький салат у Греції, сюрприз на день народження в Америці, про екстремальний сніданок євреїв у Палестині та велич і буденність Ізраїлю. І навіть про запорізьких козаків на Мальті!

До того ж з кожного краю авторка привезла оригінальні рецепти національних страв і помістила їх у своїй мандрівній книзі. Деякі з них я вже взяла собі на замітку. Всі вони легкі у приготуванні (принаймні так здалося під час читання) і не потребують великих фінансових затрат.

Загалом, книга залишила приємний післясмак. Вочевидь, вона орієнтована на тих, хто любить і вміє насолоджуватися життям. Жодним чином прошу не плутати її з путівником, швидше вона здатна заохотити сприймати світ інакше, пізнаючи його через дрібниці та свої відчуття. Ірен Роздобудько вловила унікальні риси кожної народності, з якими їй пощастило зустрітися, та поділилася цими враженнями зі своїм читачем як найліпшим другом та допитливим співрозмовником.

Джерело: Друг Читача

Климчук Віталій. Рутенія. Повернення відьми. – Вінниця: Теза, 2011. – 382 с.

Книга «Рутенія. Повернення відьми» написана у жанрі етнічного українського фентезі. Тут є чугайстри, відьмаки, мольфари, злидні, перелесники, русалки, песиголовці та інші міфічні і казкові створіння, які, за легендами, мешкали на території сучасної України. Здавалося б, нічого особливого – етнічне фентезі нині дуже модне в Україні, хто тільки не брався описувати пригоди віщунів і козаків-характерників, на чиєму шляху зустрічаються мавки-русалки разом зі всякою абсурдною чортівнею, але вже з перших сторінок цієї книги відчуваєш, що оповідь буде не про пригоди на псевдоісторичному тлі чи заговорені козацькі скарби.

«Рутенія» насамперед причаровує мовою, яскравою, чіткою, образною. Бо головна героїня, відьма Рутенія – не просто чаклунка, що напилася води із Джерела забуття і втратила пам’ять, і тепер дівчину переслідують підступні вороги. Рутенія – відьма за світобаченням, «та, що відає», з нею розмовляє світ, звертається до неї шурхотом листя, шепотінням лісу, бринінням річкових хвиль, пророчими сновидіннями... І це не літературний прийом, бо вся метафорика твору використовується не для створення малюнку-декорації, а для передачі смислів, психологічних, соціальних, міфічних.

Світ настільки живий і прадавній, що сили природи у ньому стають діючими особами:

«Ніч упала на Суронж. Місто занурилось у пітьму, яку силкувалися розігнати мерехтливі вогники з людських вікон. Втім, мигтіли вони боязко, ніби розуміючи: якщо прийшла ніч, має бути темно. Ніч – Чорнобожий час, час мороку, час зла. Вночі не варто ходити вулицями.

Повіяв холодний вітер. Його морозний подих майнув вулицями і попрямував до замку Великого Князя. Якщо на шляху траплялося світло, він гасив його, лишаючи по собі доріжку з мороку.» (стор. 32).

А ще цей світ повний музики кольорів та звуків, яка теж вплітається в мову оповіді, додаючи їй барв і глибини:

«Сонце сідало, фарбуючи білі замкові вежі у багрянець. Люди навколо теж ставали червоні і сутінкові. Довгі тіні падали на землю, чіплялися за стіни, дряпалися догори, до верхів’я, щоб знайти свою смерть, адже там, угорі, є лише сонце.» (стор. 186).