Народився 20 березня 1945 року під час  нальоту англійських і американських  бомбардувальників на німецьке місто Білефельд. Моя мати опинилася в кращому шпиталі, бо батько, остарбайтер, що працював на воєнному заводі, дуже вчасно виграв у карти. Але як тільки загули сирени, медсестри-черниці спустилися до бомбосховища, покинувши матір на верхньому поверсі напризволяще. Вона потім розповідала, що більше за бомб боялася малих снарядів і куль, які розбивали шибки операційної підчас повітряного бою. Але ж якось минулось, мати принесла мене-немовля до Херцеброка, передмістя Білефельда, в німецьку родину, де була покоївкою, а там і війні кінець. Батько, щоправда, майнув був з товаришами до Парижа, але отямився і вернувся в родину. У червні мене поклали до трофейної коляски-люльки, яку батько прив’язав до трофейного ж велосипеда, і в такий спосіб я проїхав пів-Німеччини, Польщу і Вкраїною до Керчі. Не знаю, чому туди ми прямували, адже до війни мої батьки мешкали в Криму, і повернулися, як тільки отримали можливість за двадцять років, до Євпаторії. 

У фашистській Німеччині батько і мати брали участь у русі Опору, батька навіть було прийнято до підпільної Німецької компартії, партії смертників, як тоді казали. У Керчі він показав документи та довідки, надруковані російською мовою, але латинським шрифтом, сподіваючись, мабуть, на якесь визнання своїх і матері заслуг. Натомість 1948 р. отримав в компетентних органах інформацію, що його підпільною організацією керував «німецький шпигун». Тоді батьки вирішили за краще сховатися на вітчизні матері, в місті Старобільську на Луганщині. За родинним переказом, мій прапрадід був там предводителем дворянства. Він програв у карти родинний маєток Варяківку, з церквою Покрова, і вже прадід орав землю. Із Старобільська мій батько, інженер-самоук, перевіз родину спочатку на станцію Попасна, а потім до Лисичанська. Оці нужденні поневіряння провінційною Луганщиною були трохи розцвічені двома епізодами. Мати, що як біолог не мала роботи за фахом, намагалася знайти себе в літературі, і це звелося до надрукування кількох віршиків в тодішніх республіканських часописах для дітей. Другим таким епізодом було моє навчання в художній школі при Інституті імені Рєпіна в Ленінграді, короткочасність якого тепер пояснюю як своїм природним анархізмом, так і тодішніми методами школення юних художників.

Закінчивши школу в Лисичанську, я спробував поступити на філологічній факультет Київського університету, але йшов 1963 рік, конкурс був тоді жахливий, і довелося повернутися «на щиті». Працював слюсарем у геологорозвідувальній партії, друкуючись у районній газетці то як рецензент театральної вистави, то як фотограф, то як… автор прозової мініатюри про Шевченка. Наступного року поїхав знову поступати туди ж, хоч і відкрито були шляхи й до Ленінграда, і до МДУ. Мабуть, таки добра Доля керувала мною. Цього разу мене було прийнято, і відтоді все моє життя (окрім двох років військової служби офіцером на Балтиці, у Калінінграді) пов’язане з Київським університетом імені Тараса Шевченка. Починав як студент російського відділу, української мови навчився тільки в університеті, зараз я професор кафедри фольклористики, доктор філологічних наук, маю, сором признатися, 200 наукових і науково-популярних публікацій, надрукованих не лише в Україні, а й у Білорусі, Естонії, Польщі, Росії, США, Узбекистані,. З них найбільше задоволений фундаментальним підручником «Український фольклор у теоретичному висвітленні» (друге видання, 2008), призначеним не так для студентів, як для викладачів і науковців.

І хоч починав як древник, дослідник, головним чином, давньоруської та давньої російської літератури, час од часу спалахувало в мені бажання й самому взятися, сказати б, за перо. Найближче до початку письменницької кар’єри я підійшов наприкінці сімдесятих, але роздивившись, в якій брудній калюжі вовтузилися тоді мої приятелі з письменників, утримався від спокуси і залишився у своїй затишній «норці» науковця-древника, де майже не відчував ідеологічного тиску. Тим більше, що на той час здобув і перші успіхи в науці, зокрема, це було відкриття російського «історичного роману» XVII ст., «Повісті про одруження Івана Грозного з Марією Темрюковною»: надрукована мною у щорічнику «Памятники культуры. Новые открытия», ця пам’ятка відтоді вже двічі перевидавалася. Був одним з авторів багатотомного видання «Памятники литературы древней Руси», укладачі якого отримали Державну премію РФ 1994 року.

Самому дивно, але рвучке розширення «сектора свободи», пов’язане, насамперед, із здобуттям Україною незалежності, я сприйняв і використав лише як науковець. Чим я тоді тільки не займався? Часопис «Православие и культура» видавав, історію менеджменту досліджував, у лінгвістичну статистику впрягався, українські билини реконструював, написав книжки про Біблію в українській літературі, про «Слово о полку Ігоревім» та з української агіології, так і не надруковані, «Історію української літератури» М. Грушевського в 6-ти томах, 9-ох книгах готував до друку і коментував. З усього цього лише коментарі та бібліографічні примітки в чорних томиках М. Грушевського продовжують нести свою непоказну службу, та ще читають «Очерки истории отечественного менеджмента (Х – начало XVII в.)» (2002), що були найбільш популярними з моїх писань у Інтернеті, аж поки не з’явилися пропозиції інтернет-магазинів стосовно продажу моїх російських романів, бойовика «Охота на царевича» (2009) та історичного детектива «Сыщик князя Изяслава» (2010), що вийшли у московському видавництві «Вече».

До  художньої літератури я звернувся лише в нульових роках, і привід для цього був скоріше несерйозний. Мій колишній учень надрукував детективне оповідання в гламурному часопису «Натали», і я йому позаздрив. Завжди полюбляв детективи, вважаючи їх найкращою лектурою для науковця, і здалося дуже цікавим подивитися на процес компонування такого тексту зсередини. От і написав кілька оповідань, два з яких під псевдонімом «Михаил Мочалов» побачили світ у київському альманасі «Детектив века». Брошурки під такою амбітною назвою друкувалися видавництвом «Бегемот» разом із часописами «Ночные искушения» и «Шалунья». Я спеціально навідався до редакції, щоб подивитися, що це за люди редагують еротичну прозу. Що ж, звичайні жінки та молодики…

Першим  значним своїм успіхом у літературі вважаю присудження мені третього місця за п’єсу «Шевченко під судом» на «Коронації слова» 2007 року. Виявилося, що комусь таки сподобалася річ, написана для себе. Річ у тому, що я накидав цю трагікомедію за три дні, добряче роздратований політиканством та брехнею влади та її опонентів під час кампанії початку 2004 р. «Кучму геть!». Що ж до Шевченка, то матеріалом я володів: тільки для «Шевченківської енциклопедії», що досі не вийшла, підготував близько 200 статей, великих і малих. І хоч знання ще нікому не завадили, всі мої п’єси – це результат якихось виплесків з підсвідомості. До того ж я, коли пишу чергову, ніби спостерігаю виставу, де, зрозуміло, сам собі режисер. Це пояснює, чому я досі не зібрався запропонувати свої п’єси якомусь конкретному театрові. Мене не бентежить, що жодну поки що не поставлено. Хіба українській культурі зовсім не потрібна інтелектуальна драма для читання?

Коли  п’єси я частіше пишу українською  мовою, то романи – російською. Але  ж брати Капранови надрукували 2009 р. мій роман «Помста першодрукаря», і я дуже вдячний їм за те, що вони не зважили на певну різницю в  наших політичних переконаннях. На велике моє задоволення, цей роман поступово знаходить свого читача і отримав навіть формально відзнаку, перше місце за кращий україномовний твір на конвенті 2010 р. «Дні фантастики в Києві». Ясна річ, що насправді роман не фантастичний, а із містичною складовою, але все одно було дуже приємно. Бо він мені і самому подобається. Бо й номінували «Помсту першодрукаря» на премію, і голосували за неї незнайомі зі мною особисто мої читачі.

Колись  були в мене, як і в кожного, свої захоплення: різав по дереву, реставрував антикваріат, в тяжкі часи, коли з’явилася у нас з дружиною квартира, а меблів не було, то половину меблів зробив сам… Як почав писати, працю викладача продовжуючи, часу на все це не залишилося. Та й вік мій змушує витрачати час тільки на головне. Проте мені дуже сприяє моя родина, в якій, слава Богу, мир і лад. Старший син живе окремо, молодший (він на фото) з нами. І я далеко не переконаний, що диплом за комедію «Шекспір як ви та я» на цьогорічній «Коронації слова» – це остання подія в моєму літературному житті. Надто багато текстів залишаються ненадрукованими, ще дещиця – ненаписаними. І хоч тепер я, напевно, продовжував би писати, навіть знаючи, що написане ніхто не прочитає – велика подяка «Коронації слова» за те, що вона скорочує відстань між літератором і читачем!