Я народився 13 жовтня 1953 року у місті  Харкові, де вчилася в політехнічному інституті моя мама. З батьком моїм вона розсварилася ще до мого народження, він не захотів з нею одружитися. Мама дала мені своє прізвище, а батька свого я ніколи не бачив. Її родина жила в Мерефі, куди й відвезла мене мама після народження. Я опинився на руках у бабусі, яка була вчителькою в Мереф’янській школі № 5, куди і я пішов учитися в 1961 році.

Бабуся  Ганна Василівна Михайлина на час мого народження мала 45 років. Коли мені було 45, їй виповнилося 90. Я тоді подумав, що прожив лише половину життя. Бабуся була талановитим педагогом, викладачем мови і літератури. Мені пощастило в неї вчитися. На уроці клас вирував: хтось біля дошки писав речення, частина учнів виконували завдання з карток, частина – вправу з підручника, інший учень розповідав напам’ять правило; не було в класі дитини, яка б з нудьгою дивилася у вікно, усі працювали над засвоєнням матеріалу; майже всі учні за урок отримували оцінки. Бабуся, користуючись примітивною технікою 1960-х років, створила два радіожурнали: поетичний «Бригантина» і сатиричний «Крокодил». Можна й не пояснювати, що я активно працював в обох як автор і диктор.

У сьомий клас до нас прийшла нова талановита вчителька – Олена Іванівна Галенко, яка зініціювала видання рукописного журналу «Парус». Я тоді вже писав вірші російською мовою, бо тиск російського середовища був шалений. Мій дід походив з Дону, був присланий в Україну як двадцятитисячник піднімати колгоспи. По-українськи не читав до кінця життя. Російська мова переважала в родині. Я – втілення того закону, про який говорив свого часу М. Грушевський: якщо з України вивезти усіх українців, а заселити їх неграми з Африки, то через п’ятсот років вони стануть українцями. Для родини Михайлиних знадобилося п’ятдесят років. Українцем став уже онук переселенця. 

Мій злам стався у десятому класі, коли за програмою розпочалося вивчення літератури ХХ століття. Тичина й Рильський перевернули мою поетичну свідомість. Я почав писати вірші українською мовою. А коли постала проблема вибору філологічної спеціальності, я раптом з тугою усвідомив, що все життя шкодуватиму, якщо піду на російське відділення. І я в 1971 році, закінчивши школу із золотою медаллю, став студентом українського відділення філологічного факультету Харківського університету.

Моє навчання припало на чорні 1970-і роки. У січні 1972 року я складав свою першу в житті сесію, не підозрюючи про арешти українських діячів у  Києві. Університет був видатною філологічною школою. Тут діяла літературна студія, очолювана поетом Олександром Юрченком, який тоді вже був доцентом, а згодом став і професором. Найбільший вплив на мене за роки навчання мали доцент Володимир Олексійович Дорошенко і професор Зінаїда Сергіївна Голубєва.

Володимир Олексійович викладав українську радянську  літературу. До його появи в аудиторії я вже виробив скептичне ставлення до викладачів: мені здавалося, що зі школи я виніс більш ґрунтовні знання предмета, ніж дає університет. Дорошенко був першим, хто розповів мені більше, ніж я вже знав. Він у буквальному розумінні читав свої лекції з листа, але було зрозуміло, що цей текст учора написаний ним, а читає він тому, що дорожить кожним своїм словом, зверненим до нас, і вважає, що на лекції не місце усній імпровізації. Він приносив на лекції перші видання української класики: «Сонячні кларнети», «Під осінніми зорями», «Червона зима». З душевним трепетом я брав до рук ці книжки, водночас прагнучи не пропустити жодного слова лектора.

Зінаїда Сергіївна взяла мене на четвертому курсі в свій науковий семінар з вивчення проблем літературної критики і була керівником моєї дипломної роботи. Вона завідувала кафедрою історії української літератури і після закінчення університету 1976 року запросила мене на викладацьку роботу. Вона привчила мене до наукової сумлінності: у літературознавстві не можна покладатися на інтуїцію, право на власну думку можна завоювати лише через старанне і вичерпне вивчення літератури і джерел з питання. Другий урок Зінаїди Сергіївни – це урок безперервної творчої праці; вона сама багато писала в той час, висунувшись у число провідних літературних критиків, і була прикладом безкінечної й безперервної праці.

Під керівництвом З. С. Голубєвої розпочалася  моя праця над кандидатською дисертацією «Проблема художнього конфлікту в українській літературній критиці 1950-х – 1960-х років». Я виконав її в заочній аспірантурі без відриву від викладацької праці і захистив у 1982 році в спеціалізованій вченій раді з філологічних дисциплін Одеського державного університету ім. І. І. Мечнікова. За невибагливою назвою крилася дуже цікава тема. Це була дисертація про теорію безконфліктності та її  подолання в українській критиці. У хронологічних межах 1945 – 1970 років я прочитав усі літературні журнали, провідні твори художньої літератури та літературно-критичні книжки. Предмет дисертації був розімкнутим, охоплював увесь літературний процес. Відтоді я став мріяти про замкнуті теми, зосереджені на одному письменникові, на одному творі.

Поруч з написанням дисертації я вже тоді багато працював як літературний критик, чому сприяла наявність у Харкові літературно-художнього журналу «Прапор». Після отримання кандидатського наукового ступеня Зінаїда Сергіївна скерувала мене на написання докторської дисертації, поклопотавшись і про тему для неї. Я викладав на кафедрі історії української літератури курси «Теорія літератури», «Література народів СРСР», і лише ставши доктором домігся для себе курсу «Українська література ХХ століття», трохи раніше заміни курсу «Література народів СРСР» на курс «Література української діаспори та еміграції».

Докторську  дисертацію «Внутрішньожанрова типологія та еволюція трагедії в українській драматургії (1917 – 1987 років)» захистив у 1993 році в спеціалізованій вченій раді Інституту літератури ім. Т. Шевченка Національної АН України.

За  цей час я пройшов традиційні щаблі службового росту, у 1982 році я  обраний на посаду старшого викладача, у 1986 – доцента кафедри історії української літератури. Учене звання доцента цієї кафедри здобув у 1988 році. Після отримання докторського диплома в 1994 році я дістав посаду професора.

У цей час в університеті розпочалася  велика робота по відкриттю нових  спеціальностей. У 1995 році серед них  з’явилася й журналістика. 2 лютого 1996 року була створена кафедра журналістики, а я призначений її завідувачем. Справа затяглася через боротьбу між двома факультетами: соціологічним і філологічним, – за нову спеціальність. Тодішній перший проректор В. С. Бакіров, який ще незадовго перед тим був деканом соціологічного факультету, спираючись на десь необережно висловлену А. З. Москаленком думку про дефілологізацію журналістики, запевняв, що журналістика не філологічна спеціальність і її місце на соціологічному факультеті. Я ж добре розумів, що українською журналістика в нашому університеті може бути лише на філологічному факультеті, і розпочав боротьбу за віднесення журналістики до його структури. Моя позиція перемогла, але я нажив собі ворога, який потім став ректором університету. Він і досі робить вигляд, що такої спеціальності в університеті не існує; у матеріальному відношенні ми найбідніші серед факультетів і відділень журналістики в Україні, хоча маємо видатні наукові досягнення. Пишу про це, щоб пояснити колегам, чому Харків, ставши видатним центром журналістської освіти, не може запросити їх на наукову конференцію, не може організувати тут виїзне засідання Науково-методичної комісії Міністерства освіти і науки України чи спромогтися на якісь інші заходи. Але так буде не завжди. Ректори приходять і відходять – університети залишаються. А університет – це ми, викладачі і студенти.

Отже, з 1996 року я професор-завідувач кафедри  журналістики філологічного факультету ХНУ. Тут я взявся за викладання центральних курсів: «Основи журналістики» та «Історія української журналістики». Спочатку думка була така: я за рік-два виготовлю нові курси і повернуся до улюбленої історії літератури. Призначення на нову кафедру застало мене за здійсненням задуму написати свою авторську історію української літератури ХХ століття. Ця праця мала багато чорнових заготовок і три чистових розділи: про М. Хвильового, В. Підмогильного і О. Довженка.

Але ознайомлення зі станом справ у журналістикознавстві приголомшило мене і зробило нездійсненним мій план.

По-перше, ця наука виявилася такою молодою, у порівнянні з літературознавством, що в ній неусталене навіть коло теоретичних проблем і історичних явищ. Напрацювання радянських часів настільки ідеологічно заангажовані, що вони не можуть не тільки вважатися класикою, а й використовуватися сьогодні ні в навчальному процесі, ні з науковою метою.

Друге відкриття полягало в тому, що в журналістикознавстві працює так мало спеціалістів, що наука та посувається вкрай повільно. За роки існування Української держави тут не було ще створено підручників з базових навчальних дисциплін. Студенти дивилися на мене наївними очима і запитували: чому в нас немає підручника з теорії журналістики, з історії української журналістики. Я не знав, що відповісти. Вони ж, ці студентські очі, спонукали мене до праці над навчальною літературою, хоч я й розумів, що з мого боку це було зухвальством.

За  інших обставин я ніколи б не наважився, маючи невеликий досвід викладання дисципліни, братися за підручник з неї. Але тут ситуація була унікальна: студентам негайно слід було дати до рук хоча б локальний (тобто, виготовлений для Харкова) підручник. І я розпочав його створення. Перше видання «Основ журналістики» (1998) вийшло у форматі конспекту курсу. Були колеги, що умовляли мене не видавати його в такому вигляді. Я їх не послухав. Але й досі не знаю, чи правильно вчинив. Лише в другому виданні 2000 року я досягнув необхідної для підручника докладності. У цьому ж році зміг видати перший із задуманих чотирьох томів «Історії української журналістики».

У 2002 році розпочалося моє співробітництво з київським видавництвом «Центр навчальної літератури». Мені зателефонував його директор Ростислав Пляшко і сказав приблизно таке: ми не знаємо чому, але ваші книжки, включені до нашого каталогу, замовляються найбільше, тож ми пропонуємо вам друкувати свої книжки з журналістики в нашому видавництві. У 2002 році вийшло третє видання “Основ журналістики” на цей раз з грифом МОН України “Затверджено як підручник для внз України”. У 2003 році в цьому ж видавництві побачив світ підручник «Історія української журналістики ХІХ століття». Щойно в 2011 році вийшло п’яте видання підручника «Основи журналістики», істотно розширене в порівнянні з попереднім.

У 2001 році мені присвоєно вчене звання професора кафедри журналістики, а 2002 року Академія наук вищої освіти України обрала мене академіком по Відділенню масова комунікація.

З 1998 року я член Національної Спілки письменників України, куди був прийнятий за книжки «Жанр трагедії в українській радянській драматургії (питання теорії та історії)» (Харків, 1987), «Вивчення творчості Олександра Корнійчука в школі» (К., 1987), «Гамартія Миколи Хвильового» (Харків, 1993), «Достоєвський і Шевченко» (Харків, 1994). Рекомендації мені дали Ю. І. Стадниченко, М. Г. Жулинський, Г. Д. Клочек і С. А. Крижанівський.

У 1997 році рішенням 13-ї сесії Мереф’янської міської Ради ХХІІ скликання мені присвоєне звання «Почесний громадянин міста Мерефи».

Я член спеціалізованої вченої ради з  філологічних дисциплін Д.64.051.07 Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

Я – член Харківського історико-філологічного товариства з 1991 року, з 1999 – його голова; голова Редакційної ради «Збірника Харківського історико-філологічного товариства» та член редакційних колегій ще сімох наукових часописів. У 2009 р. кафедра журналістики розпочала новий видавничий проект – видання журналу «Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія Соціальні комунікації».

Усього  ж мною опубліковано 380 наукових, науково-популярних, літературно-критичних та літературознавчих творів.

В останні роки займаюся і літературною критикою, і історією літератури, і  журналістикою. Як голова літературно-критичної  секції Харківської організації  СПУ виступаю з доповідями на засіданнях, а також з рецензіями на книжки переважно харківських авторів. Моя літературно-критична праця підсумована в книзі «Літературна Харківщина. Поезія», яка вийшла у харківському видавництві «Майдан» 2007 року.

Як  історик літератури написав передмови  про Панаса Мирного, Степана Васильченка  та Олександра Довженка до видань їхніх творів у серії «Шкільна бібліотека», що її видає наше видавництво «Ранок».

Але найбільше я працюю в журналістикознавстві. У 2007 р. у видавництві «Колорит»  побачила світ моя книжка «Нарис історії  журналістики Харківської губернії»; у 2008 р. у видавництві «Прапор» вийшла в світ книжка моїх вибраних медіадосліджень «Журналістика як всесвіт»; у 2009 р. – у видавництві «Університетська книга» підручник «Журналістська освіта і наука», а у видавництві «Прапор» (у співавторстві з професором М. Ф. Гетьманцем) – «Сучасний словник літератури і журналістики».

Головна наша проблема сьогодні – розширення числа дослідників журналістики. За цим стоїть ширша проблема – формування кола високопрофесійних науково-педагогічних кадрів, які зможуть забезпечити ефективну підготовку українських журналістів. З цією метою я в 2003 році відкрив аспірантуру з журналістики в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна. Пізніше вона трансформована а аспірантуру із спеціальності 27.00.04 – «Теорія та історія журналістики». За роки докторування я підготував 12 кандидатів наук із спеціальностей «Українська література», «Журналістика» і «Теорія та історія соціальних комунікацій». Моя мрія – завершити грандіозний проект створення історії української журналістики.

Роман «Пасифая» я написав кілька років  тому. Він став підсумком старанного вивчення епохи Крито-Мікенської культури, читання багатьох праць, а головне – тривалих роздумів над його сюжетом і долями героїв. Історія літератури знає випадки, коли якась теми захоплює й «не відпускає» автора, допоки він таки не завершить свій літературний твір. Так і Пасифая тривалий час міцно тримала мене в полі свого силового тяжіння.

З одного боку, це роман масової культури, розрахований на так званого «широкого  читача». Я розумію, що українська політична нація потребує саме такого релаксаційного, відпочинкового твору українською мовою. Він вільний від сучасного політичного дискурсу й цим істотно відрізняється від «Чорного ворона» Василя Шкляра, «Століття Якова» В. Лиса, «Музею» О. Забужко і «Самашедшого» Ліни Костенко.

З другого боку, цей роман, подібно до «Quo vadis?» Г. Сенкевича й «Фараона» Б. Пруса, виводить читача (й українську літературу) на обшири світової легендарної історії, розмикає історичні обрії, дає можливість побачити свою націю у світовому казані, де перетоплюється й переварюються сотні й тисячі родів, етнічних спільнот і народів. По суті, в ньому немає нічого українського, крім мови. Якщо, звичайно, не рахувати того, що стародавні греки прийшли в Елладу з півночі; за однією версією – з Іллірії й Далмації; за іншою – з Карпат. Іншими словами, я написав роман про наших дуже давніх предків. Причому про той час, коли вони не так давно вийшли в мандри з України. Тому Пасифая була мені близькою й стукалася в мою авторську свідомість.

Цей роман бризкає барвами навсібіч, як палітра імпресіоніста. Майбутнє видання роману я б хотів бачити гарно проілюстрованим фотографіями з розкопок палацу царя Міноса в Кноссі, репродукціями з картин видатних художників, на яких вони зображали моїх героїв: царя Міноса, його дружину Пасифаю, їх дітей: Аріадну, Федру, Мінотавра; а ще Європу, Тесея, Кадма. Без труда уявляю й популярний серіал за сюжетом роману.

Оцінку  ж усьому зробленому дасть час, коли йому буде що оцінювати й текст  заживе своїм самостійним життям.