Оригінал статті читайте на сайті видання "Літературна Україна"

— Не так дзвінок до Луцька представника «Коронації слова» Миколи Кравченка, як його слова були несподіваними:

— Вас хочуть бачити у Донецьку... Ні, цього разу не групова поїздка, а просять приїхати саме Вас, бо читали Ваше «Століття Якова», ну й про хобі — самодіяльне прогнозування погоди начувані. Поїдете?

Звичайно, я поїхав. І не шкодую, бо три дні перебування в Донецьку, Маріуполі, Горлівці були наповнені цікавими зустрічами, змістовним спілкуванням. Сприяв цьому насамперед донеччанин Станіслав Федорчук — молодий талановитий публіцист, політолог, громадський діяч, який зустрів рано-вранці на донецькому вокзалі й супроводжував у мандрівках шахтарським краєм. Він, як і багато інших 20—30-літніх і молодших донеччан, з якими довелося спілкуватися, спростовували розповсюджену на Волині і Галичині думку, що на Донбасі україномовні, проукраїнськи налаштовані мешканці — то в основному переселенці з Західної України, колишні вивезенці й політв’язні, котрі тут оселилися, або їхні діти. Федорчуки — корінні, місцеві, й таких тут багато, хто завжди спілкувався рідною українською або ж перейшов остаточно на неї на початку дев’яностих минулого століття.

Лекція і майстер-клас із студентами трьох курсів кафедри журналістики філологічного факультету Донецького національного університету, зустріч із працівниками Донецького художнього музею, який очолює інтелектуалка і патріотка Галина Чумак, презентація в Донецьку роману «Століття Якова» — то перший день. Під час спілкування з майбутніми журналістами і філологами їх цікавило, як народжувалися мої «Життєві історії», друковані в газеті «Волинь», багато з яких потім переплавились у твори художні. А на презентації «Століття Якова» я здивовано відзначив, що доля поліського селянина Якова Меха, про яку йдеться в романі, виданому харківським «Клубом сімейного дозвілля» (!), цікава донеччанам. І не перешкоджає цьому навіть те, що мої герої розмовляють західно-поліським діалектом, чого побоювалися деякі колеги-письменники. Шкода, що примірників було мало, але кількість замовлень, які отримав Стас Федорчук, радувала. Як і те, що люди охоче купували (як і в Маріуполі та Горлівці) мої романи «Камінь посеред саду» і «Графиня», видані нашим луцьким видавництвом «Твердиня». Письменницько-книжкова «експансія» з Волині на Донеччину вдалася.

Поїздка до приморського Маріуполя наступного дня була теж надзвичайно плідною — на зустрічі й духовне спілкування. Перше здивування пережив під час розмови з учнями і педагогами українського ліцею. Довелося навіть розповідати про те, де брав матеріали для оповідей про дитинство Сократа, Данила Галицького, Фернандо Магеллана, Ісаака Ньютона, Шарлотти, Емілі й Енн Бронте для книжки, що вийшла у серії «Життя видатних дітей» видавництва «Грані-Т». А одна дівчина попросила детальніше розповісти про моє спілкування в дитинстві... з вовком, згадку про якого вичитала в інтерв’ю в «Літературній Україні». Цікавою, хоч місцями і дискусійною, була розмова в редакції міської газети «Приазовский рабочий».

Та особливо схвилювали дві зустрічі того дня — в міській дитячій бібліотеці, з місцевими маріупольськими просвітянами. У бібліотеці продемонстрували слайди про життя і творчість Володимира Лиса (хто б міг подумати!), розповіли про деякі мої книжки і навіть показали кількахвилинний ролик під знамениту «погодну» мелодію з французького фільму «Чоловік і жінка». А потім я наочно переконався — осередок «Просвіти» в місті металургів Маріуполі, очолюваний лікарем-психіатром Анатолієм Морозом, не просто існує, а діє, притому надзвичайно           активно — повчитися б у них деяким просвітянам-західноукраїнцям! Це засвідчували й чудово, зі смаком оформлений «Український дім», і розповідь про численні заходи, і розмова маріупольців — тут були вчителі, лікарі, інженери, робітники, пенсіонери, студенти — з гостем-волинянином про літературу, про сучасне суспільно-політичне становище в Україні. Були й запитання про Ліну Костенко й Оксану Забужко, інших письменників. А коли я прочитав вірш із збірки моєї дружини, письменниці Надії Гуменюк «Голос папороті», із залу пролунало: «Читайте ще!» До речі, ця збірка, видана в Луцьку, викликала на Донеччині також підвищений інтерес — тут люди скаржилися, що сюди доходить мало повновартісних українських книжок, зокрема поетичних.

Зустрічі в Горлівці третього дня з читачами у бібліотеці, з міською інтелігенцією, спілкування з місцевою знаменитістю — скульптором Петром Антипом, котрий відомий не лише в Україні, а й у Франції та інших європейських країнах, і з громадським активістом-меморіалівцем із міста Дружківки, депутатом тамтешньої міськради Євгеном Шаповаловим — незабутні. Цікавило моїх співрозмовників усе — від улюблених письменників до УПА і подій на Волині 1943 року. А ображали їх слова деяких моїх колег по письменницькому перу, котрі казали, що треба відділити «не наш Донбас» від України. Не відділяти, а допомагати зробити його українським за духом і мовою — таке було побажання.

Взагалі ж під час цієї мандрівки я почувався не лише своєрідним послом Волині на Донеччині, а послом того українського слова, яке мусить єднати наші регіони єдиної Великої України. Спілкувався і під час зустрічей, і на вулицях донецьких міст виключно українською, а наприкінці гостювання навіть адміністраторка готелю в Донецьку, де жив, згадала, що знає мову предків, якої її таки навчали в школі.

Фото - ТСН