Викладач Житомирського державного університету, доцент кафедри практичної психології Вікторія Горбунова стала лауреатом премії «Вибір видавців» «Коронації слова-2010» за роман «Мрія про Маленьке життя».

Талант завжди вражає. Книга Вікторії Горбунової «Мрія про Маленьке життя» дійсно вразила мене до найбільших сердечних глибин. Пробігши очима перші рядки, я вже не міг ні на хвилину відірватись від тексту. А потім була майже безсонна ніч, здивовані погляди дружини і її тихе запитання: «Що це з тобою сьогодні?». «Що зі мною? Не знаю…»…

Володимир Шинкарук

– Вікторіє Валеріївно, як Ви почали писати свою «Мрію»?

– Книжка писалася ще з 2005-го року, як і «Записки шкільного психолога» (перша книга Вікторії Горбунової – Авт.). Але «Записки» видали трохи раніше. Не було задуму видавати книжки. Просто писалося. А після того, як я закінчила «Записки», Віталій (чоловік Вікторії Валеріївни, кандидат психологічних наук, доцент кафедри практичної психології – Авт.) розіслав тексти до різних видавництв. У результаті прийшли три листи-відповіді. Але першою була пропозиція від видавництва «Нора-Друк», тому там і видавали.

Із цим видавництвом ми уклали ще один контракт. Приємно, що вони вже вважають мене своїм автором. Зараз їхній редактор працює над третьою моєю книжкою, яка має вийти за місяць-два. Видавництво обіцяє, що після виходу третього видання буде навіть велика презентація у нашому університеті.

– Ви психолог. Тож чи є у ваших художніх книжках частка психологічного аналізу?

– Це не наукові книжки. Перша – «Записки шкільного психолога» – писалася для студентів, оскільки вони планують працювати шкільними психологами, а що це таке на практиці уявляють собі не дуже. Адже у підручниках можна прочитати якісь програмні речі, реальності в них не знайдеш. Хотілося хоча б орієнтовно описати, що на них чекає. Так вийшла художня книжка. Щодо «Мрії про Маленьке життя», то там просто переживання. І не тільки мої. Я навчаюся психотерапії, консультуванню, працюю з клієнтами, займаюся в терапевтичних групах сама як клієнт. Тому це мої переживання та переживання учасниць і учасників власне цих терапевтичних груп.

– Раніше у Вас були спроби писати будь-що?

–Я зіпсована, напевно, своєю родиною. У мене одна бабуся – російський філолог, кандидат наук, яка вчила мене читати і писати російською. Інша бабуся – звичайна сільська вчителька, але я її поважаю за те, що вона казала: «Вчителька має ходити за собою, а не за коровою». У нас ніколи не було господарства. Бабуся багато читала і привчала до цього мене. Підлітком я писала багато віршів. Їх навіть друкували у житомирських газетах.

Як все почалося, я зараз пригадати не можу. Адже десь на 80 відсотків наші спогади – реконструкція: як ми хотіли б, щоб було. Колись почав писати мій чоловік. Може, це він мене заразив. Може, вплинуло те, що наш декан постійно казав, що кожна людина повинна мати хобі. Але в’язання – це не те, чим би я хотіла займатися. Також у мене мама пише. Ніде не друкується, пише в шухляду вірші й оповідання. А ми, як були з братом маленькими, іноді розважалися тим, що змагалися, хто краще опише ту чи іншу подію. Студенти у мене пишуть. Група, у якої я була куратором, видавала на факультеті підпільну газету. Все те, що не друкувалося в офіційній газеті факультету «Шкілка», можна було почитати там.

– Ви зауважили, що видання «Записок» відбулося з легкої руки Віталія Олександровича. Як у нього самого з творчістю і чи видаються його твори?

– Журнал «Дніпро» надрукував двічі, а ще вийшла окрема збірка, до якої разом із творами кількох інших авторів увійшли оповідання Віталія. Він пише фантастичні оповідання-жахи. Вже відбулася редакційна вичитка, і на Львівському форумі він уклав договір із видавництвом «Теза» на опублікування нового оповідання. Це підлітковий фентезі (але і мені цікаво було читати) на українському ґрунті. Там є чугайстри, русалоньки, злидні. Дуже цікаві імена героїв… Події розгортаються на тлі боротьби добра зі злом.

– Як воно – перемагати у престижних літературних конкурсах?

– Я не перемогла в основному конкурсі «Коронації слова», не посіла призового місця. Коли все вже відбулося, відкриваються архіви і видавці шукають твори, які б хотіли видати. Це такий ніби другий етап, на якому даються додаткові премії – «Вибір видавництв». Як на мене, то перевага у тому, що ті твори, які відзначені цією премією, завжди друкують. Видавництво «Нора-Друк» видало мою першу книжку, а потім поцікавилося, чи не відсилала я чогось на цьогорічну «Коронацію». Я сказала, що відсилала. Таким чином видавці знайшли мою «Мрію».

– Хто Ваші перші читачі?

– Коли книжка не надрукована – не даю читати навіть батькам. До друку «Мрію про маленьке життя» читали лише чоловік Віталій і Володимир Шинкарук. Інші твори читав ще Ярослав Мойсієнко (асистент кафедри практичної психології). Він – мій перший редактор, і йому я вдячна за деякі граматичні правки і пошуки русизмів.

– Творчість важко пояснити. Але все ж таки, для чого Ви пишете?

– Звичайно, я хочу, щоб книжку читали. Для цього вона і видається. І я не розумію письменників, які говорять, що пишуть – і їм цього достатньо. Хоча так теж може бути. Можливо, таким чином люди розв’язують якісь свої психічні проблеми. Мені здається, що люди, які читають мене, стають моїм оточенням. Із ними мені комфортніше жити.

– Післямову до «Мрії» написав Володимир Шинкарук. Чому саме він?

– Насправді Володимир Федорович написав передмову, а видавництво її скоротило і з якихось видавничих міркувань надрукувало на четвертій сторінці обкладинки, як післямову. Ми її відіслали на сайт «Інша література» і сподіваємося, що там текст надрукують повністю. Володимир Федорович – друга людина, яка прочитала «Мрію». І я дуже хотіла, щоб було саме так.

P.S. За результатами вересня «Мрія про Маленьке життя» увійшла в п’ятірку лідерів продажу видавництва «Нора-Друк» у мережі книгарень «Є».

Розмову вела Юлія ГУЗ

Оригінал статті читайте тут