Письменники читають книжки із захоплюючими сюжетами, сильними характерами, глибокими почуттями. Приказка «чукча нє чітатєль, чукча пісатєль» наших письменників не стосується. Вони читають, і то багато, та ще й на прохання «ВЗ» дають поради, на що варто звернути увагу.

Анна Багряна: «Музей невинності» вчить любити по-справжньому»

Раджу тим, хто ще не читав, «Музею невинності» Орхана Памука. Це історія одного великого Почуття, яке опинилося під гнітом суспільних і релігійних обмежень. Історія трагічна, сумна, але водночас і дуже світла, сповнена дивакуватої ніжності, пронизана щирістю головного героя. Автор володіє надзвичайним умінням – проникати в найглибші глибини людської душі, при цьому нікого не засуджує і нікому не співчуває. Лише майстерно передає, показує, відкриває...

Мені здається, цінність цього твору полягає насамперед у тому, що він може навчити кожного з нас (незалежно від національності, віросповідання й віку) любити по-справжньому. А ще – завжди цінувати коханих людей.

Коли читала, плакала.

Олександр Гаврош: «Відкриваю для себе українську дитячу класику»

Останнім часом читаю переважно літературу для дітей. Це пов’язано не тільки з тим, що сам її пишу, а й з тим, що веду серію «Українська дитяча класика» у видавництві «Грані-Т». Серед останніх приємних відкриттів — морська проза для юнацтва Леоніда Тендюка «Атол Туамако» та «Всесвітні походеньки капітана Небрехи» Юрія Ячейкіна – гумористично-космічний український Врунгель. Обидва корифеї ще живі, але про них майже нічого не чутно. А шкода, бо їхні книжки по-своєму неповторні. Навіть того, що маємо, не вміємо ні зберегти, ні подати.

Серед актуальних сучасників виділив би зі свіжопрочитаного «Джури-характерники» Володимира Рутківського та дві книжки Олекси Росича «Джовані Трапатоні» і «Отто, принц львівський». Це дуже добра дитяча проза, яка, впевнений, буде одним із канонів української дитячої літератури.

В есеїстиці вразили дві книжки польських журналістів «Газети виборчої» Маріуша Щігела «Готленд» та Кшиштофа Варги «Гуляш із Турула». Перша розповідає про Чехію, друга – про Угорщину. Це те, чого дуже бракує нам: власний погляд на сусідів. Причому – несподіваний, аргументований, іронічний. Отримав справжню насолоду від цих книжок. В поезії втішався збіркою Мар’яни Савки «Тінь риби».

І, ясна річ, радію за земляків-закарпатців. Торік вийшли вдалі книжки Ірисі Ликович, Мар’яни Нейметі, Оксани Луцишиної, Сергія Федаки, Мирослава Дочинця, Петра Мідянки, що підтверджує становлення «закарпатського феномену».

Читати все на сайті "Виского замку"