Розмовляти з сьогоднішньою гостею Майдану надто цікаво й водночас непросто, адже Міла Іванцова – людина різнобічна, «багатовимірна», що мислить й висловлюється оригінально й схильна до парадоксів.

За дипломом ми з моєю співрозмовницею до певної міри колеги – обидва свого часу закінчили катедри французької мови: я – в Дрогобичі, Міла – в столичному педінституті імені Драгоманова. Не цурається Міла й журналістики, тож і тут маємо чимало спільного.

А ще моя візаві – відома поетка, новелістка й романістка. А ще – малярка (авторка дивовижного розпису на склі), перекладачка, фотограф, колекціонер (багато років збирає старовинні чавунні праски), неабиякий кулінар (і практик, і теоретик).

В літературу Міла Іванцова прийшла доволі пізно. Перша книга «Странная штука – жизнь» (письменниця пише російською і українською) вийшла 2002 року в київському видавництві «Нора-принт» (сьогодні «Нора-Друк»), увійшли до неї оповідання та розділ поезії. Згодом, 2006 року, в Ніжині побачив світ «Процент треугольного счастья» – зібрка оповідань. 2009 року роман «Родовий відмінок» став дипломантом престижного конкурсу «Коронація слова». Торік цей твір називали серед двадцяти найкращих українських книг минулого року. Широкий розголос і популярність отримав виданий 2010-го роман «Вітражі». (обидва романи були представлені на конкурсі «Книга року БіБіСі» 2009 та 2010 років)

Поезії та проза Міли Іванцової друкувалися в літературній періодиці України, Росії, Ізраїлю, Німеччини, Естонії, Нової Зеландії. Наша співрозмовниця має власний блоґ на сайті «Сумно», а також – власний інтернет-сайт.

Своїм кредом наша гостя вважає слова «Жити мені цікаво. Гадаю, що життя – це подарована тобі посудина, а ось чим її наповнити, – залежить лише від тебе».

Майдан: Якось Ліна Костенко написала: «Здається і часу не гаю, а не встигаю, не встигаю…» А Ви завжди встигаєте і як вам це вдається?

Міла Іванцова: Не завжди. У мене забагато бажань та планів. Але, коли ти чимось захоплений, – неодмінно знайдеш для цього час! Взагалі – я пунктуальна людина – особливо, коли маю зобов’язання. Проте ненавиджу цейтноти.

Читати інтерв'ю далі

Читати оригінал інтерв'ю на сайті дрогобицької інтернет-газети "Майдан"

Майдан: Хто ви насамперед, Міла Іванцова, – письменник, педагог, перекладач, мисткиня, фотограф?

Міла Іванцова: Я – шульга, ліворука людина. Це багато що пояснює (сміється).’

Майдан: Як так сталося, що вирішили ви різко й кардинально змінити своє життя? Адже спочатку викладали, потім мали власні курси іноземних мов, нерухомістю займалися й раптом поринули в цілком одмінний світ літератури та мистецтва?

Міла Іванцова: Я займалася нерухомістю, бо інколи життя кидає жінку в такі випробування, що вона має «нарощувати власні м’язи» та виживати. Особливо, коли у неї є діти. Ще займалася  дизайном інтер’єрів. Все це додало мені безцінного життєвого досвіду. Але при тому писала та розміщувала свої твори на літературних сайтах в інтернеті – для душі. Власне, я просто не знала, як пробитися до читача «паперової літератури». З «підпілля» мене висмикнула відзнака «Родового відмінка» на конкурсі «Коронація слова 2009». Це був вибір видавців – є така номінація, окрім трьох місць-переможців.

Майдан: Що найбільш суттєвим вважаєте для себе у творчості? Що з власних творів любите найбільше?

Міла Іванцова: Найбільш суттєве і в творчості, і в житті (найважче до того ж) – залишатися собою і бути чесною з собою і зі своїм читачем. Писати не для того, щоб похвалитися, яка я розумна чи вправна у цьому. Не вистрибувати зі штанів, щоб сподобатися читачеві. Якщо ви чесні, і вас зрозуміли подібні вам, співзвучні люди, впустили в свою душу ваші твори – це велике щастя.

А улюблених творів у мене немає. Це все мої діти.

Майдан: Нещодавно побачив світ ваш новий роман «Вітражі». Скажіть кілька слів про цей твір і про те, наскільки в ньому відбилася власна біографія авторки?

Міла Іванцова: В цьому романі мене найменше. Від мене там хіба що світосприйняття. Чула вже таке: «Та то автобіографічне. Бо ж авторка сама перекладачка!»

Ні. Саме через те, що читачі, чомусь, в усіх моїх творах уперто бачать мене, я і вирішила написати геть «інший роман» – інший вік героїні, інші проблеми, події, обставини. А щодо «перекладачка», то перше офіційне замовлення на великий переклад я отримала вже після виходу «Вітражів» з друку: вважайте – сама собі наворожила перспективу. Таке зі мною трапляється. Зараз працюю над романом сучасної французької авторки. Сподіваюся, влітку він вже потрапить до читача.

Майдан: Чим є для вас переклад і чому так багато уваги приділяєте перекладам поезії Жака Превера? Чим близький вам цей поет?

Міла Іванцова: До останнього часу переклад був для мене хобі. Але, занурившись у справжню роботу над чужим великим текстом, я отримую велике задоволення, мені це… смачно. Хоч і непросто – результат має бути і близьким до ориґіналу, і зрозумілим та «їстівним» для нашого читача. А Превер геніальний поет та ще й суголосний  моїй юності, студентським рокам (як і Джо Дассен, Мірей Матьє, Едіт Піаф)…  Кому, зрештою, не гріють душу такі спогади?

Майдан: А хто ще серед ваших улюблених французьких авторів?

Міла Іванцова: Я дуже люблю твори Анрі Труайя, хоча не знаю, чи можна його вважати французьким автором, але він з дитинства прожив у Франції і писав французькою (уроджений Лев Тарасов, з походження вірменин).  Шкода, нещодавно його не стало. Андре Моруа також один з моїх улюблених авторів. Звісно – ще Франсуаза Саґан. Але тут знову зі мною трапився парадокс – поки я писала свої «Вітражі», особистість авторки стала мені цікавішою за її творчість (те саме сталося з героїнею мого роману, перекладачкою). Я перекопала дуже багато різних матеріалів, щоб написати півтора десятка сторінок про Саґан. Власне, роман же не про неї.

Майдан: А що з приводу сучасної української літератури? Хто найбільш близький та цікавий? З ким із  письменників дружите?

Міла Іванцова: Дійсно, мені цікаво почитати те, що пишуть люди, яких я знаю особисто. Я можу довго розповідати про них, я їх дуже люблю. Моя «хрещена мама» – Ірен Роздобудько, яка  надихнула мене до написання роману «Родовий відмінок» (бо відштовхнувся він від повісті «Роддом»), а також написала передмову до нього. Ще Лариса Денисенко, Галина Вдовиченко, Леся Воронина, цікава молода авторка Вікторія Горбунова. Все це прекрасні багатогранні, щирі люди, які при тому, що ще й  працюють, у вільний час пишуть та підтримують нових авторів. Є якась єдність між нами, мені дуже з ними комфортно, я їх люблю і поважаю.

Є автори, яких я не знаю близько, але читаю з цікавістю та повагою. Це Марія Матіос та Галина Пагутяк. Вони пишуть різне і про різне, але обидві неабияк сколихнули мою душу своїми творами (це при тому, що я не люблю містичної літератури і до «Слуги з Добромиля» її практично не читала). Читаю Андрія Куркова, стала інакше сприймати його твори після близького знайомства з ним – він теж чудовий. Максим Кідрук – то взагалі окрема тема для розмов: він молода, достойна, непосидюча і цікава людина, а книжки його – свіжий вітер у нашій літературі.

Може, то заслуга організаторів «Коронації слова» чи наших видавців, але немає між нами якихось заздрощів, підстав, пихи – і це неймовірно тішить.

Майдан: Якось ви сказали: «Якщо людина самодостатня, її не можна ні захвалити, ні образити…» Що мали на увазі?

Міла Іванцова: Не знаю, як вам відповісти. Цим уже все сказано. З такої людини «спливає». Звісно, ніхто не залізний, є переживання, але принизити таку людину чи штучно роздмухати в ній пиху неможливо. Вона робить те, що має робити. Якщо пояснити «від протилежного» – не самодостатня людина дуже переймається тим, як її сприймають, як «сидить піджачок», і намагається себе прикрасити – речами, вчинками, чиїмись компліментами сумнівної щирості, переймається через «криве слово», пнеться навшпиньки, забуваючи про те, чим вона направду є – переймається наносним. Але хто ж довго витримає навшпиньках жити?!

Майдан: Як прийшли ви до малярства на склі? Чи десь або в когось вчилися цьому? Чи впливає на малювання письменницький досвід і навпаки?

Міла Іванцова: Ні, не вчилася, трохи почитала в інтернеті, а так – вчуся на власних помилках. Прийшла випадково – побачила у Ірен такі фарби – вона малює по тканині (навіть по джинсовому одягу!) і по білому непрозорому склу. Захотілося й собі спробувати, а коли купувала – виявилось, що є, окрім контурних, і вітражні, прозорі барви. І я закохалася в процес… Але я не профі, великий дилетант – роблю й дарую. Під час презентації «Вітражів» у Тарасовій Хаті робили також виставку мого скла. Але вдома майже нічого не знайшлося. І так було зворушливо, коли люди приходили на презентацію, діставали з сумок мої роботи, викладали на столі, а потім, ідучи додому, забирали. Чимала вийшла експозиція!

Майдан: А ваші «домистецькі», «долітературні» зайняття (педагогіка, бізнес тощо) чи допомагають у творчості, мають вплив на неї?

Міла Іванцова: Звісно – то ж все мій (і не тільки) досвід, що десь у мені накопичується до пори.

Майдан: Поезії ваші сповнені глибокого філософського сенсу. Чим є для вас філософія?

Міла Іванцова: Наголошу ще раз – я не філософ. Я проста, нормальна тітка! Просто уважно дивлюся на людей та на життя. Думаю… Не знаю, чи є це філософією…

Майдан: Що найбільш важливим для вас є у житті? Що понад усе цінуєте в людях?

Міла Іванцова: Нормальну людську порядність. В усьому. А ще не люблю патологічно нудних людей. Почуття гумору допомагає жити, а інколи й вижити.

Майдан: Людина ви надто зайнята, постійно в русі та праці. Проте ще й знаходите час на соціальну мережу фейсбук. Навіщо вам це?

Міла Іванцова: Я пручалася роки зо два. Але мене вмовила Лариса Денисенко, яка була останньою краплею загального просування мене до цього пожирачу часу. Вся відповідальність на ній! Але ж – як там цікаво… І стільки різнобарвних людей та корисної інформації!

Майдан: Ви – корінна киянка, чимало писали й пишете, як журналіст про старий Київ, його пам’ятки. А віднедавна ще й фотографуєте. Знаю ваш цикл «Ріг будинку». Чому саме такі ракурси?

Міла Іванцова: Я не корінна киянка, мене привезли сюди батьки-геологи, коли мені було півроку. Але це моє рідне місто за духом та якимись нез’ясненними флюїдами. У нас із ним особливі стосунки. А та колекція почалася з присланої мені львівської світлини – на розі вулиць Руської та Сербської в ніші будинку – Божа Матір. Мене це вразило. Я почала приглядатися до нейтралізації архітекторами негативного впливу кутів у їхніх спорудах, але то окрема тема. Тепер знайомі з усього світу надсилають мені фотографії у ту колекцію. Радію, коли після знайомства з моєю добіркою люди починають придивлятися до будинків, яких раніше не помічали.

Майдан: Останнім часом, не лише в столиці (мабуть, це загальна, на жаль, сьогоденна тенденція), чимало пам’яткових будівель зносять, руйнують історичну спадщину. Що думаєте з цього приводу і як, на вашу думку, можна цю ситуацію змінити?

Міла Іванцова: Я дуже гніваюся. Мені це болить. Таке санкціонують бездушні люди, особи, що не мають коріння. Тільки плани на сите майбутнє. Але таке варварство теж їм десь на небесах зарахують. Як змінити? Хоча б не мовчати. У нас останнім часом пройшло декілька гучних акцій на захист старовини, що опинилася під загрозою. Може, схаменуться? Не хочеться жити в безликому «новобуді»…

Майдан: Коли читав вашу новелу «Бювет», чомусь одразу подумав про Трускавець. А чи бували ви там? Й узагалі де, крім Львова, бували в Галичині, котра присутня у вашій прозі?

Міла Іванцова: Чесно? Я сама не можу собі пояснити, чому у мене то тут, то там виринає Західна Україна, адже я, нажаль, лише нещодавно почала її для себе відкривати, і навіть це голосно сказано. Для мене цей край завжди був романтичним та незвіданим. В Трускавці не була. А «Бювет» було написано дев’ять років тому, коли неподалік від мого будинку бурили свердловину під бювет для мешканців району, а при відкритті вказали на табличці його  солідну глибину. На що мої знайомі геологи обурилися, бо бачили – там працювала техніка не для глибинного буріння. За ці роки санстанція то закриває колонку, то знову відкриває, а оповідання живе – така «побутова фантастика» вийшла.

Майдан: З чим пов’язане ваше зацікавлення кулінарією, національними кухнями й чому так манить саме японська кухня?

Міла Іванцова: Відповідь цілком прозаїчна – більше двох років тому одне видавництво замовило мені текст до подарункового видання з серії про їжу. Спочатку я вагалася, бо мої стосунки з Японією були доволі умовними. Але потім наважилась і поринула з головою – в історію, в традиції, в менталітет.  Власне, книга  не є збіркою рецептів «Як з нічого зробити суші» (сміється). Мій текст пізнавальний, культурологічний. Називається «Японська кулінарія очима європейця». На жаль, видавництво не пережило кризи, взаємні зобов’язання скасовано, і ця моя праця наразі чекає на свого видавця. Але я вдячна долі, яка підштовхнула мене і в цьому напрямку. Я дізналася багато цікавого, навчилася робити суші, роли та суп місо, а крім того – у мене з’явилися чудові друзі, які допомагали мені своїми розповідями, ділилися враженнями… Власне, останній розділ книги було складено з фрагментів їхніх листів – сьогоднішніх вражень від Японії, бо надто вже було цікаво та пізнавально, щоб просто відкинути до архіву. А ще – моя молодша донька вже двічі була там і теж  неабияк поповнила мою «японську скарбничку». Сподіваюся, що книжка все-таки народиться.

Майдан: Як ставитеся до поділу латератури за “статевою” ознакою? Чи справді окремо існують “жіноча проза”, “жіноча поезія”?

Міла Іванцова: Це запитання чомусь звучить на кожній зустрічі з читачами. У мене дещо інший підхід до класифікації літератури. Я її порівнюю з кулінарією. Є вишукана ресторанна їжа, є фаст-фуд, а є щира домашня кухня, коли ти вкладаєш душу, готуючи для близьких тобі людей. І все це має право на існування. І споживають це залежно від уподобань, можливостей гаманця чи від обставин. Так і з книжками – чимось будеш «ґурманствувати» потроху час від часу для інтелектуальної насолоди, щось «з’їси» похапцем в потязі і без жалю залишиш в купе, а щось «їстимеш» зі смаком, вдома чи в колі друзів, вдячний тому, хто це для тебе приготував – без ГМО.

Коли в словах «жіночий роман» звучить приниження твору, його «чтивність» та легковажність – це образливо. Далеко не все, написане жінками, одноразове фуфло. Я взагалі дуже люблю і поважаю жінок. Особливо наших. Як люблю і поважаю свого читача, незалежно від його статі. До речі, мої твори «перевірені» і на чоловіках, хоча, не приховую, що жінки мене читають більше. Власне, вони взагалі набагато більше читають!

Майдан: Як ставитеся до своїх критиків, особливо до тих, хто висловлює негативні думки та оцінки стосовно вашої творчости? І як сприймаєте свою популярність?

Міла Іванцова: «Популярність» – це надто голосно сказано. Я ще молодий автор. А на критику я не ображаюсь. Уважно прислухаюся до чужої думки. На стадії «до друку» навіть можу внести якісь зміни. Якщо згодна. Бо корисно побачити об’ємне зображення іззовні того, в чому ти певний час знаходишся всередині. Але коли зауваження  для мене неприйнятні – правити не буду. Бо то вже вийде «пісьмо із Простоквашино», яке писали всі за чергою. На негативні відгуки на видану книжку теж не ображаюся. Будь-яка творчість – річ дуже суб’єктивна. Комусь давай халви, комусь – оселедчика. Це не означає, що я поганий автор чи що то був недолугий читач. Просто це було «не його», не співзвучне та й усе. Сьогодні в нашій літературі настільки широкий вибір творів, що, думаю, кожен зможе знайти собі до смаку.

Майдан: Що в найближчих ваших планах?

Міла Іванцова: Дописала новий роман. Він знову не такий, як попередні. Відіслала на «Коронацію слова». Чекаю, хоч і не дуже сподіваюся.

Дописала книжку для підлітків у серію про спорт, про одну українську спортсменку. Чекаю.

Навесні виходить з друку мій «Родовий відмінок» російською мовою у видавництві «Клуб сімейного дозвілля». Чекаю.

Працюю над перекладом французького роману. «Нора-Друк» чекає.

А що ще далі – буде видно.

Майдан: Якого питання в нашій розмові бракує, а ви б хотіли відповісти?

Міла Іванцова: Не знаю. Зазвичай мене ще запитують, чому я перейшла з російської на українську. Відповідаю – я виросла в Києві, але в російськомовному середовищі, навчалася в російській школі, а фахом маю російську та французьку мови. До того ж чоловік був військовим, і ми деякий час жили в Росії. Писати теж почала російською. А потім (не описуватиму подробиць цього шляху) мені стало просто соромно, що я вчила німецьку, вивчила французьку, а рідну мову відправила у «пасив». Я працюю над своєю мовою, але все ще перепрошую і читачів, і слухачів, якщо десь проскочить «не те». Навесні буде лише три роки, як я переборола невпевненість у тому, що можу звернутися до читача українською – це ж бо не побутовий рівень! Надто відповідально.

Майдан: Чи не могли б на завершення поділитися з нашими читачами вашим віршем або поетичним перекладом?

Міла Іванцова: У мене небагато віршів українською. Та й узагалі останнім часом «велика проза» трохи «притлумила» мою поетичність. Чи вирине ще? Всьому свій час. Але читачам Майдану дарую один вірш з любовної лірики:

***

Неначе цукеркою в ротi закритому граюсь словами -

Вони не дозрiли, шоб варто сказать їх було.

Щось дивне, незнане нiким i нiколи, постало мiж нами.

Бiкфордовим паском вiд мене до тебе лягло.

Ковтнути цукерку, слова недозрiлi гукнути у небо?

Яка вiд них користь, коли уже вогник бiжить

Вiд тебе до мене, а може, вiд мене прямує до тебе,

І нас вiддiляє вiд вибуху крихiтна мить…

Мадан: Щиро дякую за розмову. Успіхів вам.

Міла Іванцова: Дякую й вам! Такого іспиту мені давно ніхто не влаштовував! (щиро посміхається).