26-27 листопада Кривий Ріг відвідав один з переможців Коронації слова 2009 – Максим Кідрук. Письменник-мандрівник провів декілька презентації своїх книжок, зокрема у Криворізькому державному педагогічному університеті. Запросила його у наше місто мистецька діячка Даринка Квітка. Пропонуємо вам інтерв’ю з Максимом Кідруком, яке підготувала студентка 1го курсу факультету української філології КДПУ -  Яна Іщенко.

Із самого дитинства у наших геніальних голівоньках народжуються Мрії. Звичайно, з часом ми наповнюємо свій мозок усілякою всячиною, дорослішаємо, вивчаємо нове і його ж забуваємо. Проте, ніколи не виходить із голови оте ЩОСЬ, яке так давно вже тривожить серце, достукується до найпотаємніших його глибин… Дехто просто забиває молотком буденності дитячі зворушення подалі, щоб не муляло. Але є такі особистості, які прислухаються до своєї Мрії, дають їй можливість побачити сонце і зробити ковток свіжого повітря. Саме такою людиною є Максим Кідрук – невтомний мандрівник, автор пригодницьких романів.

- Максиме, ти за фахом інженер. Будучи студентом, чи взагалі міг мріяти про те, що у майбутньому будеш писати книги, тимпаче романи?

- Так, я мріяв. У душі постійно хотілось бути письменником. На той час, коли я був ще студентом, це було нереально, просто маячнею. Якби я тоді сказав комусь, що мрію і хочу писати, мене б просто висміяли і дивилися як на ідіота. Зараз усе трохи змінилось. Були перші прецеденти, адже якщо ти пишеш дуже класно, з тобою працює команда (літ. агент, піарщики тощо), а книги продаються нормальними тиражами і, в принципі, на цьому можна заробляти такі-сякі гроші. Фактично зараз, із впевненістю, можу сказати, що став письменником. Ще задовго до того як покинути аспірантуру, я залишив свою долю фірми, яку мав з компаньйоном у Києві і зараз живу лише за рахунок того, що подорожую і пишу книги.

- А чому ти покинув аспірантуру?

- З одного боку, уяви собі життя заможне, розмірене, із купою титулів і т.д. Але це постійна прив’язка до одного місця. Дуже короткі відпустки. Є якийсь там начальник, що постійно витирає тобою ноги і наказує щось робити. З іншого боку, життя з меншими заробітками, без жодних там регалій… Але є  АБСОЛЮТНА СВОБОДА. Тобто, я встаю коли хочу, займаюсь тим, що подобається. Наприклад, я зібрав гроші і поїхав кудись подорожувати, і ніхто не скаже мені, щоб я сидів на одному місці, бо у мене ж робота. Коли з’явився  шанс покинути всю ту рутину і піти за своєю Мрією, я не вагався. Так, було на перших сходах дуже важко, але я знаю, що працюючи сам на себе, у майбутньому це все повернеться  з торицею.

-  На сторінках книги «Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії» ти писав, що всі герої не вигадані, навіть імена не змінені. Було б тобі цікаво почути думку про книгу саме цих людей, які не можуть її прочитати, бо просто не знають української мови?

- Ти читаєш мої думки. Мігель, чувак про якого йдеться в «Мексиканських хроніках» (з ним я жив у Швеції в одній квартирі і фактично він підштовхнув мене до здійснення цієї Мрії), побачивши у Facebook мої фотки, презентації тощо ( він не знає англійської, але розуміє кирилицю), здогадався, що йдеться про Мексику. Мігель, звичайно, був дуже вражений, і, оскільки він є частиною цієї історії, я вислав йому книгу. Зрозуміло, що він не зможе її прочитати, але сам факт, що там йдеться про нього вже є дуже важливим. Те ж саме було з Яном Фідлером. Він був на першій презентації книги «Подорож на Пуп Землі», куди я особисто його запросив. Чесно, я був приємно вражений, коли він таки приїхав буквально на один день зі Стокгольму. Ян знає російську, чеську, шведську, англійську, польську мови. Ми так прикольно спілкувались при людях… це просто непередаваний жаргон. Я презентував йому два примірника, а ще декілька томів він подарував своєму батькові і друзям зі Швеції. Це перші ластівки в Європу. Сподіваюсь, що мої книги будуть перекладати.

- Немає в планах написати книгу іншою мовою?

- По-перше, питання стоїть в тому, хто її видасть. По-друге, людина, яка не є «нейтів спікером», не зможе передати колорит всіх стилістичних конструкцій мови. Я знаю лише одну людину, що від народження не говорила англійською, але досягла висот в англійській літературі. Це Джозеф Конрад – поляк. Тобто, якою б не була захоплюючою певна історія, українською я напишу її краще, а то вже буде робота перекладача - колоритно інтерпретувати текст певною мовою.

- Ти дуже часто використовуєш опис неба. То воно залите свинцем, то кришталево чисте. Що воно значить для тебе?

- Навіть не знаю чому так, але у кожному місці, куди я приїжджаю, звертаю увагу на небо. Просто у будь-якому куточку землі воно різне. Це не банальні слова поета, що типу ось там небо трохи посиніло і вже воно не таке… Це реальні спостереження. От, скажімо, у нас в основному країна рівнинна, то небо має певний колір. А от коли ти підіймаєшся на 4000 метрів в Анди, воно зовсім інше, там хмари йдуть на твоєму рівні, ти навіть вище них.  Буває також місяць серед білого дня, але у нас він розмитий, а в пустелі було таке враження, що я можу потримати його в руках, ніби камінь з вигнутими борознами висить у повітрі. Нічне небо над пустелею – це окрема річ взагалі. Де б ти не був, дуже мало таких місць, де можна  побачити небо таким, яке воно є, без жодного штучного світла, коли твої очі повністю його сприймають. А там у пустелі нічого не було… і стільки зірок… це було реальніше ніж небо, ніж та звична чорнота.

-  Коли у Трухільйо ти зустрів українця Григорія Самолюка, він познайомив тебе із своїми друзями: трьома життєрадісними і щасливими дідусями, емігрантами з Австрії, Німеччини та Італії. Про себе ти назвав їх золотим поколінням. А до якого покоління ти відніс би себе?

- Мабуть, я перший із нового «золотого» покоління. Маю на увазі тих, хто ріс в незалежній Україні. Я народився у СРСР, проте мій перший свідомий спогад дитинства, коли по телевізору показують щось незрозуміле, батьки в шоці, мама телефонує бабусі, яка була затятою комуністкою, запитує про здоров’я і просить її не хвилюватися. Це був путч. Я вважаю, що оте покоління, що іде за мною, воно є «золотим», ці люди зможуть збудувати Україну. На даний момент, я є провісником європейської культури, культури іншого життя, цінностей. Я маю на увазі, цінностей у плані тих самих мандрів, а не того, що ти мусиш мати круту тачку, квартиру, гарну дівчину і т.д. , тобто відповідати загальному стереотипу. Це не правильно. Люди не живуть так у Європі. Там немає погоні за дурними понтами, шмотками тощо. Там люди насолоджуються життям. Вони подорожують (особливо шведи, австралійці) – це колосально розширює кругозір, з’являється безліч нових ідей для того ж самого бізнесу, купа можливостей для самореалізації.

Я сподіваюсь, що через 40 років, хтось розказуватиме як ріс саме на книжках Кідрука і, завдяки цим романам, став нормальною людиною.

-  Як реагують батьки на твоє екстремальне захоплення?

- Я розумію, що мама переживає, але нічого зробити не можу. Не відмовлюся ж від поїздки тільки через те, що мама не дозволила. Безперечно, кожного разу намагаюсь полегшити їй ці страждання: якщо я піднімаюсь у гори або йду у джунглі на довгий час, то пишу sms, або з інтернету (із хостела) посилаю повідомлення, що приблизно 5-6 днів мене не буде на зв’язку. І як тільки виходжу з тих місць, завжди повідомляю, що я в нормі. Зараз буде трохи краще, бо придбав супутниковий телефон. Тобто, коли буду десь у пустелі, зі мною завжди можна буде зв’язатись.

-   На сторінках свого роману ти пишеш, що одруження для тебе це просто якась катастрофа. Чому саме так?

- Я, як головний герой книги,  трохи перебільшував. У тому плані, що до такого стилю життя йшов дуже довго, поступово звільняючись від усіх пут, і зараз маю особисту свободу. Я зовсім не проти одруження, але цей крок в житті зроблю трохи пізніше. Просто, розумієш, я не збираюсь зараз отак просто віддати усе те, що здобув. Я не кажу, що сім’я – це якась каторга. Адже кожен нормальний адекватний чоловік, коли одружується, бере на себе повну відповідальність, тобто я вже не зможу спокійно поскакати на пару місяців у Південну Америку чи Далекий Схід. Навіть якщо візьму дружину з собою у мандри, то відразу накладаються певні рамки на ті місця, де я можу побувати, іншими словами -  в найекстремальніші місця вже не полізу.

- Яку ти слухаєш музику?

- Я слухаю важку музику на зразок In Flames, HIM, Iron Maiden, Bon Govi  і таке подібне. Захоплююся такою музикою з дитинства. Це моя маленька слабкість.

-   З якою б піснею порівняв свою творчість?

- Майже у кожному альбомі гурту «Nightwish» є епіки ( 11-ти хвилинні емоційно насичені композиції). Одна з них «Beauty of the Beast» («Краса звіра») з альбому «Century Child». Може це дещо жорстока та агресивна музика, але ця агресія не зла, а саме така, що допомагає зібратися, постійно штовхає вперед.