Нещодавно Максим Кідрук, письменник-«чайник» та досвідчений подорожувальник, повернувся з Бразилії, отримав зашкальну дозу адреналіну і збирається про це написати вже третю книгу. Досі він написав першу мандрівну прозу у жанрі «adventures story» «Мексиканські хроніки», а в четвер черговий раз зустрівся зі студентами педагогічного університету імені М. Драгоманова, щоб засвідчити так би мовити «історичний момент» - закінчив рукопис другої книги про острів Пасхи, Чилі та Перу та на днях здав рукопис до видавництва.
Далі - під катом...

Почнемо з того, що Максима обожнюють юні та вже дорослі панянки. «Мені постійно пишуть дівчата, дуже часто ті, що навчаються за кордоном: у Польщі, Германії…», і чомусь от саме дівчата» - усміхаючись розповідає Максим. Хоча, правду кажучи, якщо твій хлопець прибуває з якоїсь екзотичної далекої країни і привозить не скромний сувенір, а велике татуювання на власній руці – то змусити з цим миритися не всім удасться. З країн, які доводиться бачити переважно по телевізору простим смертним, він може привезти ще й кілька піраній, які власноруч зловив, рецепти вибухових мексиканських та бразильських коктейлів (що ще більше приємно, як на мене), а головне – унікальну колекцію світлин.
Максим Кідрук сам виріс на книжках мандрівних письменників: Генрі Рейдера Хаггарда, Тура Хійерадала, Жак-Іва Кусто, Огюста Пікара, Тахіра Шаха – це все історії на реальних подіях, які написані про подорожі, з фотографіями. В Україні, на жаль, такої літератури поки що немає. На думку Максима Кідрука, проза в такому стилі необхідна українським читачам, адже в Європі всі знають, що таке острів Пасха, Мачу-Пікчу, озеро Тітікака чи лінії Наска, в нас же усі краєм вуха щось чули, але ніхто не розуміє по-справжньому цінності цих історичних пам’яток. Спротиви українських студентів, як і інших громадян, з приводу обмеженості кишенькового бюджету, молодий екстремал спростовує – він сам обирає дешеві подорожі: «я поїхав до Європи, почав там навчатися і почав подорожувати спочатку Європою. Відкрив для себе таку річ, як дешеві подорожі, дізнався, що таке хостели, де ви платите просто за ліжко, а все інше берете з собою, тобто рушники, мило тощо. Це краще тим, що дешево, і по-друге – це можливість зустріти таких самих людей, як ти. В кімнаті сплять по 6-10 чоловік, кожного вечора всі збираються в майданчику всередині цього хостелу, де всі знайомляться, грають на гітарах, співають пісень – це дуже класно».
Сам письменник за фахом – інженер, програмувальник, займається 3D анімацією. Розповідає, що життя й без подорожей спочатку складалося дуже гарно: «Колись давно я був хорошим хлопчиком, гарно вчився, колись давно у тому житті.  - наголошує. - Програмування вивчав сам, працював в Києві програмістом у дуже крутій конторі, потім я був менеджером, вступив в аспірантуру КПІ, поїхав учитися до Стокгольму у Швецію, де теж вступив до аспірантури. І все було б так класно, якби я захистив викладацьку роботу, пов’язану з страшними турбінами машинами і т.д. Але я сиджу перед Вами і розказую про свої подорожі, про свої книжки». Автор прозаїчної мандрівки каже, що вже більше ніколи не зможе повернутися до такого ритму і стилю життя як раніше. 
Той факт, що Максим не є фаховим письменником дуже зацікавив філологів, тому на зустрічне питання «Як ви оцінюєте свої тексти з художньої точки зору?» письменник відповідає: «Оцінювати Вам. Я в основному ріс на іноземній літературі. Думаю, все це класно: різні художні стилістичні конструкції, як наприклад у Тараса Прохаська чи багатьох інших прозаїків, але їхні тексти дуже важко перекладати. Є інша категорія книжок, в яких переклад не має значення, при перекладі нічого не втрачається. До прикладу, Джек Лондон – яким би поганим не був переклад  - це залишається Джек Лондон. Основна філософія: воля до життя. Тому я вважаю, що люди мають  захоплюватися насамперед  тим, про що написано, а не тим, як написано».
І все таки максималізм українського «Кусто» не здається дивакуватим – спочатку на острові Пасха зробив собі тату мовою «ронго-ронго» (мова племені рапануйців), однією із найдревніших мов поряд із китайською, шумерською. До того ж значення цих древніх ієрогліфів не знає ніхто у світі, бо останні її носії були знищені ще у середині 19 століття. «Мені казали – перше тату – це перший сексуальний досвід, потім хочеться ще  і ще і ще. Я думав, блін, це ж якщо не сподобається – то це ж на все життя! Але мені сподобалось, тепер я хочу собі тату на шиї» - серйозно заявляє Максим. Друге тату у Кідрука могло бути б живим, точніше не тату а шрамом, в кращому випадку, бо навмисне купатися у озері з піраньями – то вже не жарт. Його товаришу, до речі, трохи все ж таки не пощастило, бо кілька міліметрів вказівного пальця йому вже не бачити, як власних вух. У Долину смерті у Північній Америці його не примушував ніхто їхати, але йому не сподобалось дивитися просто так на схід сонця у Вічній долині, де всі нормальні туристи спокійно милували око. Тому він звернув у це м’яко кажучи підозріле місце з моторошною назвою. «Великі кам’яні брили у Долині смерті сформувалися близько 23 млн. років тому, коли тут був ще океан. Потім океан зійшов і за рахунок  того, що порода цих брил була більш стійкішою, і не вимивалась, залишились такі велетенські конструкції. Коли ми їхали і вони височіли над нами, то трохи лоскотало нерви. Але це було неймовірно. Потім все це плавно переходить у пустелю – піски, бархани. Там ми і застрягли - без води без їжі, а на вулиці темрява». Але, як бачимо, Максим Кідрук живий і здоровий і ще більш витривалий. Сильні враження залишились і від одного з найвищих діючих вулканів у світі – гори Катапаксі в Еквадорі. Я жартома запитала, чому ж він не поліз у кратер, однак на моє здивування мій жарт міг би стати реальністю для екстремала, якби товариш не відмовив його від цієї божевільної ідеї, а головне – спеціального спорядження не було.  Максим завжди обирає собі незвичні маршрути, і жодного разу ще не купував туристичного путівника.
Ходити від Тихого до Атлантичного океану; проходити через Чилі, Перу і перелітати до острову Пасха - найвіддаленішого шматочку землі від усього світу (від нього до узбережжя Чилі – 4 тис. км, на захід до Аталіті – 3 700 км і більше навколо нічого немає), спонтанно зриватися за 12 тисяч кілометрів від дому у країну, знаючи тільки два слова її мови, «будь ласка» і «козел» (каже, що обидва слова дуже-дуже пригодилися в Мексиці) – це його новий і вже закорінений стиль життя. Здається, Максиму хочеться запитати: «А Вам слабо?» - чесно зізнатися так, але дуже цікаво.

Марина Новікова
Автор фото – Марина Новікова