Останнім часом серед авторів та учасників літературного конкурсу "Коронація слова" знову почали поширюватися чутки нібито він не є чесним. Можливо, це викликано тим, що нещодавно закінчився прийом рукописів, і їх автори переживають щодо їх подальшої долі. Це не дивно: адже багато з них вклали у свою творчість багато часу та душі. Аби уникнути зайвих пересудів, ми вирішили навести слова лауреата та багаторазового члена журі конкурсу, письменниці та тележурналіста Лариси Денисенко.

"Доброго дня. Моє ім`я – Лариса Денисенко. Всі коментатори дуже турбуються, нервують стосовно своєї власної долі, рукописів, дебютів, тому я вирішила написати узагальнену відповідь.

Власне, я – переможець Коронації слова 2002, розділила перше місце з Мариною Гримич, і була в журі в 2003 та 2009 роках. В 2003 – як переможець минулого року, в 2009 – як ведуча культурологічної програми «Документ» на 1+1. Тут можна про мене прочитати, якщо комусь цікаво чи тим, хто вперше про мене чує. Далі - під катом...

Стосовно мене як учасника конкурсу. В 2002 році я працювала адвокатом та правовим консультантом у Верховній Раді України, ніколи нічого не писала, тим більше – українською мовою, бо 90% мого життя оберталося в російськомовному середовищі. В мене не було жодних знайомств в літературних тусовках України, я навіть не знала про їхнє існування. Написала роман задля конкурсу, зацікавилася рекламою на 1+1, вирішила спробувати свої сили, навмання. Як результат – перше місце. Я нікому не телефонувала, нікому не писала, нічого не запитувала. Взагалі про це забула, не було в мене жодних сподівань. На конверті проставила адресу своїх батьків. Без прізвища. Я мушу сказати, що мої дані було загублено, дуже важко пригадували адресу, потім шукали мене по міській довідці. Знайшли. Головою журі був Юрій Мушкетик, членами журі (про це я дізналася тільки на нагородженні) – Василь Шкляр, який відстоював мій текст, та Марія Матіос. Чесно вам зізнаюся, на той час, я не знала, хто ці люди.

Моє журівство в 2003 році запам’яталося мені тільки тим, що треба було прочитати 26 рукописів за півтори місяці, мені було дуже важко, але ніхто на мене не тиснув, ніхто не розповідав, хто ховається за анонімними ніками, ніхто не втручався в мою роботу. Перед тим, як прийти на нараду журі – я виставила всім текстам свої оцінки. Активного обговорення не було, підсумовувалися проставлені нами результати.

Минулого року було так само. Тільки рукописів, якщо я не помиляюся, було 17-ть. Рукописи відбирали експерти. Вони передають журі кращі, на їхній погляд, рукописи, серед тих, що розглядалися ними. В журі дуже багато людей. Вони – різні. За віком, за літературними вподобаннями, за освітою. Ми обговорювали всі тексти. Це було жваве обговорення, комусь подобалися одні тексти, комусь – інші. Ми вислуховували думку кожного, сперечалися, погоджувалися, жартували. Дехто навіть читав свої рецензії з комп’ютера, вони були великими за розміром. Це не формальний підхід, повірте. Потім кожний у відомостях проставляє бали для кожного тексту, підписує свою відомість та здає для підрахунку. Потім оголошуються підсумки. Тоді ми дізнаємося, який текст став переможним. Але не знаємо прізвища до церемонії нагородження. Ось так все відбувається.

Минулого року я нагороджувала лауреатів «Коронація слова – романи», мені вручили конверт перед церемонією, я знала, які тексти стали лауреатами, але побачила прізвища тільки, коли на сцені відкрила конверти, мабуть, робила помилки. Я не можу говорити за всіх. Я можу говорити тільки за себе. Я бачила – чесний конкурс. І поводила себе чесно".

Фото - з офіційного сайту письменниці